Були на останньому курсі студенти, які самі десь викладали, — такий Шабельницький. Він найрегулярніше приходив на лекції. Мабуть, був партійний, але ніколи не виявляв цього у поведінці. Навпаки, дуже товариський, завжди трошки з гумором, погідний, із слабою, дуже тонкою осугою лестощів. Мені він часто повторював: "Неповторний розріз очей!" — або: "Леся Українка в новому виданні..."
Був ще такий Яременко, завідувач школи десь на Лук'янівці. Він зрідка приходив на лекції, в бригадах я його не пам'ятаю. Це він ще минулого року сказав мені ту новину... У травні сиджу я сама на кам'яному заокругленні перед фасадом університету, що розходиться в обидва боки від головного входу-колонади. Підходить і сідає оцей Яременко, говорить теє-сеє, щось незначне, а тоді запитав: "Чи ви вже чули, що в Парижі на вулиці якийсь жид забив Петлюру?" І відразу перейшов на іншу розмову. Цікаво те, що про трагедію в Парижі ніхто вголос не говорив, але як уже й я довідалась! Видно, що естафета облетіла негайно всіх, хто вартий довір'я. В газетах же не було вістки про це, а вона таки прийшла...
Були й такі студенти, що рідко з'являлися на лекції, а тільки складали іспити. Отой Гаєвський, що його ім'я часто зустрічалось під театральними рецензіями. Фелікс Якубовський, один з редакторів Пролетарської правди і критик, що виступав у літературній дискусії. Був це саркастично усміхнений панич, про якого казали, що збудіть його о третій годині ночі і загадайте виголосити промову на тему "Цвяхи й література" — без вагання, і оком не зморгне, "сказане" блискучу промову.
Каганович — один з тих Кагановичів, що найбільший пуриц межи ними був Лазар у Кремлі. Містечко Хабне під Києвом, звідки вийшли Кагановичі, вже було перейменоване на Кагано-вичі, а мама цієї династії жила у царському палаці біля Марийського парку. Ось які достойні височества були на нашому курсі! Він, правда, цей каґановичський "отприск", ні разу не сидів з нами в авдиторії, а переходив з курсу на курс невідомим для нас способом. Того 1926-го року закінчив і він літературно-лінґвістичний факультет.
Агата Турчинська також була студенткою ІНО, але на старшому курсі. Вона сама підійшла раз на хіднику біля університету і без тіні вимушености познайомилася зо мною. Це був у неї такий дар — входити в приятельсько-товариські взаємини з першої хвилини. Так і зо мною. А ось із Марією Галич я знайома вже три роки і ще слова не промовили, крім отого "прямо", що вона поправила на "просто". А тут — із першої хвилини стали ми товаришками, мали багато спільного. Пізніше я зрозуміла, чому так.
Ця дружба відразу створилась на регістрах однакових літературних захоплень. Гася ж поетеса і вже деякі її поезії покладені на музику. Наприклад...
— А-а, так, ми цю пісню співали в хорі. "Барабани б'ють, барабани б'ють, сурмлять сурми..." А як дійшло до цього?
— Дорошкевич. Я ж училась у семилітці, де викладав До-рошкевич, він представив мене Загулові, а Загул...
— Загул? Це ж і мій учитель! Він подарував мені "Поетику"...
— І мені!...
І так з першого ж разу ми багато чого довідалися одна про одну. Гася вже кінчає ІНО і працює вчителькою в залізничній школі. А головне, з неї гарячим струменем б'є життєрадісність, так вона й переливається з неї на тебе. І не диво! В усьому, за що не візьметься, вона має успіх.
Другу істоту, що була наче протилежністю успішній у всьому Агаті Турчинській, я часто зустрічала на тому ж біляунівер-ситетському пішоході на цілий квартал. Всі знали, що її звуть Дозею. Зимою й літом ця Дозя ходила в червоному картатому пальті. Історія її така, що вона була студенткою ІНО, але її викинули в одну із чисток, вже перед закінченням. Ото вона й не може від цього місця відірватися, якась наче непритомна. Не всі вдома. Кажуть навіть, що їй пропонували роботу вчительки, заміняти когось, а вона вигнала ту вчительку, що прийшла з такою пропозицією. Кімнату свою вона вже продала, щоб за щось існувати, а сама тиняється. Вважали її ненормальною просто. Оця Дозя наче близько моєї уваги тоді не проходила, але коли я через 40 років писала "Золотий плуг", то вона ви-плила перед моїми очима...
* * *
На цьому третьому курсі найбільш мені пам'ятний професор Федір Савченко, що читав чужоземну літературу. Не зважаючи на українське прізвище, українське обличчя й карі українські очі та й загальну тенденцію викладачів переходити на українську мову (навіть Якубський!), читав він російською мовою, з вишуканим акцентом, але однаково неприродним для нього. А що я завжди низько вклоняюсь західно-європейській літературі, то ці лекції були для мене цікаві. Відкрив мені Джозефа Конрада, П'єра Бенуа, Роні Старшого, Альфонса Доде... Руссо я читала ще на першому курсі і довго вважала найкращою книжкою його "Сповідь". Проспер Меріме вразив мене своєю кутою скупою фразою і став зразком економії слова. Анатоль Франс чомусь тоді мені дуже підходив, я вважала його улюбленим, я навіть вибрала тему для дипломової праці: "Вселюдське, кля-сове та індивідуальне в творчості Анатоля Франса". Тепер мені дивно те, що я тоді з втіхою перечитала всього Франса, а тепер не пам'ятаю змісту ні одного твору, крім загального відчуття: дуже елегантний стиль, у нього вчитися і вчитися. Цікаво роз-повіджено щось ні про що, — так би можна схарактеризувати.
Я раз складала Савченкові іспит удома. Тут Савченко заговорив зо мною зовсім природною (а не вивченою) українською мовою. Я почала хвалитися, що дуже добре знаю українську мову. — Ні! — заперечив Савченко. — Не можете всієї знати. — Як? — обурилася я. — Та я ж з дитинства тільки нею говорю! — А ось побачимо!
Узяв словника Грінченка, знайшов одне, друге, третє слово. Жадного з них, на мій сором і провал, я не знала.
На третьому курсі стало нам відомо, що треба обов'язково знати одну чужоземну мову, а для цього кожен студент може записатися на додатковий курс. Я вибрала собі французьку. Ще ж Ганя вчила мене цієї мови, вона мені дуже подобалась і подобається досі. А ще — я вважала французьку літературу короною всіх західно-європейських літератур. Викладав французьку Федір Савченко десяткові студентів у одній з малих авдиторій. Я так до французької прихопилася, що вже читала легко Мопасанові новелі і навіть прочитала роман "Життя". Вимога Зерова здійснювалася, навіть нелюбі студенти, автори "дохлих цуценят", починали читати світову літературу в оригіналі.