Але довго в хорі Вериківського я не була. Хор розрісся дуже великий і Вериківський почав відсіювати. Пробував кожного хориста. Багатьох викинув. І мене також. Я не старалася втриматися, — тяжко було так далеко вертатися ввечорі додому.
* * *
Дуже мені перешкоджало те, що я далеко живу, бож не було грошей на трамваї, все пішки... А ще більше пекло, що не можу бачити театральних вистав. З болем дивилась я на приманливі афіші... "Літаючий балет", — а я не можу туди попасти!
А все ж якось вдалось мені побувати на одній виставі. Це була історична вистава театру "Березіль" в постановці Леся Курбаса (і чомусь ще й Лазоришака?), "Гайдамаки". А я того не знала, що це епохальна вистава, тільки дуже цікаво було мені, я аж горіла на своїй гальорці від цих небачених ще досі конструкцій, хорових речитативів, — якийсь новий Шевченко!
От закінчилася вистава, — то й іди вже додому, це ж із театру ім. Заньковецької на Васильківській скільки то треба йти до Шулявки. Ні, я не можу відірватися, ось ще трохи та ще трохи, це ж на сцені овації, привітання, промови. Аж ось коли входить у мою свідомість, що я бачила не абияку буденну виставу, а таку, що кладе рубікон між старим побутовим театром і новим, революційним. Поруч Леся Курбаса славлять і якогось Лазоришака, — при чому він тут? Я не знала тоді, що це був просто партійний комісар, який уможливив виставу, але бачила без думки, що він тут — пришийкобиліхвіст.
І так, нерозважна, досиділа я до кінця, — та тоді згадала.
Тепер уже дванадцять, — як це я додому дійду? Ітиму за людьми, може якось добіжу. А люди, що вийшли з повнісінького театру, скоро десь порозтавали. І я сама. Страшно! Це ж уночі, всюди повно вуркаганів, а мені йти через Галицький базар, де вони юрмляться, сплять поміж ятками.
І ще до базару якось там бігла, а як надбігла до нього, — ну, ніяк не можу, стіна стала передо мною, не пускає. Не можу через цю невидиму стіну прорватися, хоч як вже звична пускатися в небезпеку, бо нема іншого виходу. Ні!
То що робити? Якби було до кого зайти, просилась би, хоч уже й біля першої години. Ходити тут по вулиці? То це так само страшно. Стає холодно.
Ця непереможна сила повернула мої кроки у якесь подвір'я великого будинку. Яким це чином я з Бульвару Шевченка опинилась на Столипінській? У подвір'ї є ще один дім, п'ятиповерховий. Иду вгору сходами — перший, другий, третій поверх. Далі не піду. Ось вікно, можна тут сісти. Зіщулилась і тільки молилась, щоб ніхто не йшов. Що я тоді казатиму? Десь чути кроки. Десь дзвонить годинник. Якісь неясні шерехи. А я сиджу, як миша. А ніч довга-предовга, ніяк не кінчається. Чи колись уже розвидниться?
Ох, і лаяла ж я себе, що захопилася, що не пішла з театру відразу після вистави!
Коли вже досить розвиднилось, я зійшла сходами вниз, підійшла до базару — невидна стіна оступилася і я легко перейшла через нього. Так на світанку я добралася додому. Відчинила Ірина Михайлівна. Вона напевне подумала що інше, бо не питала нічого. А я теж — нічого не сказала. Ще подумає, що я виправдуюся, та не повірить. Так ніколи вона не згадувала цього, а я не вияснювала.
Та й так доводилося з самого початку скрізь самій ходити. Що ж мала я робити, як не було з ким, а непереможно хотілося? Не диво, що я жалувала, чому вродилась не хлопцем. Не боялась би ніяких небезпек!
А що, так і не було на основному курсі друзів і приятелів? Не так, як у Ставищах?
Вже так, як у Ставищах, ніколи більш не було. Отої товариської поваги, що зроджувала в мені відчуття своєї вар-тости.
Нові знайомства й приятелювання почалися під дверима комісій, що чистили пролетарське студентство. У мій лексиком почав уже входити цей новий досі термін. Це крилате слово почало пурхати на зборах, у оголошеннях, у комісіях. В цілому всі ми були пролетарське студентство, але кожен мав ще своє, недоступне для чужого ока. В анкетах всі були пастухи, батраки, робітники, незаможні, бійці червоної армії, активісти, висуванці... Хто як міг, так маскувався. "Непачів", правда, видко було зразу. Вони й трималися окремо: чистенькі, випрасувані, окраватчені, виплекані, в кожного є папа-мама, "квартіра" в центрі міста, забезпеченість, а головне — готовність відкупитися, себто платити за право навчання, аби не викинули.
Щораз ставало для мене зрозуміліше те, чого я, вступаючи, не передбачала: в пролетарському вузі можуть вчитися тільки ті, що мають відрядження від своїх організацій: діти вчителів, робітників, незаможників. Нетрудовий елемент, всякі там попівни, офіцерські синки, діти поліцаїв чи куркулів, торгівців — нещадно викидаються з пролетарського вишу. Інша справа — діти мануфактуристів... Якщо маєте чим заплатити, то вас терплять, а то й дадуть змогу закінчити. Тому всі мають якісь відрядження. А я? Я не маю вчительського стажу, щоб помахати членською карткою профспілки вчителів. Що я?
Не диво, що я з душевним тремтінням ішла на першу чистку і думала, що це тільки я одна така. І хто мене підбадьорив, то це отой кумедний хлопчина в перелатаному подертому кожушку з обличчям дівчини та довгими льоконами, той, що я його вважала ідеальним пролетарським студентом. Він, стоючи у гуртках під дверима тієї страшної комісії, дуже весело й дотепно питався: "Хто була ваша прапрабабуня і як не вмерла ще, то чому?" Вигадував і інші глумливі імітування запитів там за дверима. "Хто ваші батьки? Чим займався батько до революції? Чи маєте родичів закордоном?" Як не під тими дверима, то трохи пізніше, я довідалась під строгим секретом від самого ж нього, Юліяна Западинського, що батько його був стражником, а він сам — мало чи не Устим Кармалюк, бо й він виходив з обрізом на велику дорогу, щоб творити народню справедливість, від багатого відбирати, а бідному давати.
Стояли разом зо мною під цими дверима й Тамара Масю-кевич та Мотря Мельник. Це були товаришки, вони покінчали білоцерківську педагогічну школу і знали особисто одноокого
Бровченка, того, що сидів за дверима та чистив. Він із ними разом був у білоцерківській школі, тільки побував у Червоній армії й там десь позбувся ока. Тепер партійний. І він дуже добре знав, що Тамара — попівна, а Мотря — міцненька куркулівна з Рогізної. Що там відбувалося за дверима у Тамари й Мотрі з Бровченком, мені невідомо, але обидві не були вичищені цим разом і училися далі.