Найбільше ж мені впадав у вічі один мальовничий, латаний-перелатаний всіма можливими латками оранжовий кожушок, до того ж ще й роздертий. Вдягнений у кожушок мав обличчя рожеве, свіже й наївне, як у дівчини, та довгі природні кучері. "От зразок пролетарського студента", — думала собі я, дивлю-чись на ті льокони та латаний-перелатаний розпанаханий кожушок.
Вся ця суцільна різнобарвна кольориста маса, що облягала авдиторії і довжелезні коридори, почала вже розпадатися на групи й творити окремі свої малі купки. А я й досі не була ні з ким знайома, не перекинулась словечком. Я мовчазна, дуже туга на нові знайомства. В той час, як інші легенько починали говорити, разом ходити, сідати — я сторонилася. Я всіх боялася. Так точнісінько, як у дитинстві. За батьковим висловом — недопитацька. Ніхто й зо мною не пробував входити в знайомство. Я в цій масі була зовсім сіра й непомітна, та й не дбала інакше. Якби я була виплекана, кокетлива, мала в що вбратися... Нічого цього не було, була лише (майже понад мою волю, з чийогось непереможного наказу!) жадоба вчитися. І більш нічого. Бо навіть здібності мої по школах були "троєчні". Я не хапала на лету, як здібні й швидкі, мій процес мислення дуже повільний, абож такий налітав, що не встигала усно переказати. То якими вальорами могла я звернути на себе увагу?
Але я мала інше. Не будучи в масі, а будучи поза нею, я ззовні всю цю мальовничу збиранину спостерігала і по-своєму насолоджувалась нікому невидною грою.
8
На самому початку, як я ще вступала в КІНГ, зустріла я там, під дверима приймальної комісії, одну дівчину і була це Ніна Таращук. Таращук?! О, це дочка Сака Таращука, що виїхав десь на Херсонщину, не раз я чула про нього в хаті. Відразу впізнаєш цю таращуківську породу — круглолиця, як кавун, як Машка, її двоюрідна сестра. Ніна була самовпевнена й "допитацька", вона казала, що для неї математика така цікава, як роман, а крім того, мала вона й кімнату в місті, і знайома була із Старицькою-Черняхівською, в неї у хаті бувала і ходила в театр на різні вистави. А я ж так ласо дивилася на ті скрізь повивішувані афіші з величезними літерами: "АНОНС! БЕНЕФІС Марії Заньковецької з участю ювілятки!" Та як же піти на "бенефіс", (як я собі це назвала)? На квиток грошей чортма, а потім — як же додому вночі? І от ця Ніна бере мене "на цугундер", сама йде на контрамарку і мене якось провела, а ще забрала мене до себе ночувати. Це ми були на останньому виступі геніяльної акторки, вона вже була старенька.
Ніна жила десь у Липках разом із іншими студентками. Ми поверталися з театру якимись крученими стежками. А вранці я побачила, що це ми йшли через якісь подвір'я, навпрошки. Революція розгородила окремі колись маєтки і тепер там пороблені були стежки. Ніні не треба було виходити на Левашів-ську, а тоді обходити аж на Лютеранську, а тільки вийшли з дому через розгороджені сади на Банкову, там спуститися сторч через другий сад з понівеченим водограєм і німфами, біля дивовижного будинку — і вже на Миколаївській... Яке все поруйноване, які ще живі сліди розрухи... От, якби не Ніна, то й не знала б я, які мальовничі закутки є в Києві. Я ж ходила тільки Бульваром Шевченка і Брест-Литовським шосе, а на Хрещатику бачила довжелезний паркан на весь квартал із величезним написом: "Музыкальный магазин Ииндрижишека". Ну, це ще пахне старорежимними часами. На Фундукліївській були крамниці з книжками і я читала: "Книжный магазин Оглобли-на". В нас був професор Оглоблін, то це впало ввічі.
* * *
Ніна десь зникла з овиду, а я вже самотужки шукала. Де б це вступити до хору? У Ставищах я дуже любила співанки. Тепер мені самій цікаво, як це я потрапила до хору Вериків-ського, як я опинилась у Товаристві ім. Леонтовича на Підвальній? Ніхто, здається, не завів, а мабуть я прочитала на стіні в університеті, що набирають хористів. Вериківський попробував мій голос і прийняв. Я попала саме на той час, як він розучував свою нову композицію, кантату "Дума про Марусю Богуславку". В мене йшли по тілі дрижаки та ставало млосно, — така була ця мелодія. Чому я ніколи ніде не чула виконання цієї кантати? Ще розучували ми "Ой, ти ковалю, коваль-кова-ленку..." А в найемоційніший шал вкидало мене, як розучували Франкове "У долині село лежить..." (Теж ніколи не чула, щоб який хор виконував.) Сопрано епічно розказує: "У долині село лежить", а альт додає: "а за селом туман дрижить". "А на горбі край села, — дивується протяжно високий тенор, — стоїть кузня немала", — всі підхоплюють. А далі експресія мелодії все дужчає й дужчає, росте й росте динаміка її... та й знову ця пронизлива ліричність, що й не знаю, з чим її порівняти, хіба з кольором ніжної блакиті, як отой туман, що дрижить над селом... Це ж композиція Вериківського і він давав ту інтерпретацію, яка в його душі бреніла.
І в Ставищах і в Києві пісні, проби й розучування, кількаразове повторювання музичних фраз витворювали ті емоції, що не знаєш, як їх описати. Пахощі? Екстаза? П'янкі кольори? От, нема слова. Емоція — це чужо.
Чудові були ті проби! Ще навіть пам'ятаю, як приходив Порфирій Демуцький, слухав виконання хору та давав свої вказівки.
Демуцький був надзвичайно доступна і своя людина, не треба було ніяких "прелімінарних підготовок" до розмови з ним — навіть таких слимаків, як я. Я йому тоді свої жашківські, ста-вищанські та п'ятигірські пісні наспівала. Він все те дуже серйозно взяв на ноти і сказав, що найстаровинніша з усіх моїх пісень —
Косарі косять, а вітрець повіває, Шовкова трава на покоси лягає...
Вона ще з поганських часів.
Якщо хто тоді бував на концертах "Думки" і чув пісню "Ой, п'яна я, п'яна...", то чув і супровідні слова: "Записано на Шулявці від Ярини Кобернички". На власні очі я переконалася, що це так. Порфирій Демуцький бував у Коберників дуже рідко, але як особливо бажаний гість і сам поводився з родинною теплотою. Це ще якась бесітська дружба. Отож від Ярини Михайлівни чув цю пісню й аранжував її на два голоси, бо я теж чула — Ярина Михайлівна співала її за чаркою одним голосом і дуже розгойдано. З неї тоді все міське злітало і ставала вона тоді сільською молодицею...