Війна собі відбувалася десь в окопах, а в Жашкові не стало мила, цукру, оселедців, краму (мануфактури), а найдошкульніше — гасу. Не було чим світити. Він зрідка появлявся в кооперації видавцями, по літрові, як на лік. Щодня частіше чути було летючу фразу: "Жиди все поховали". А на цю летючу фразу з жидівського боку ширилась друга: "Заждіть, заждіть! Ви вже в нас у мішку, тільки ще не зав'язані". Таке не раз приносила тітка Тодоська й інші. Що означала ця погроза на адресу того, хто годує? Хто це нас мас зав'язати в мішку? І чому таке українофобство?
Війна війною, але Ганю батько знову повіз до Звенигородки. Покищо, в нас наче нічого не змінилося, тільки розвалився "клюб" у нашій книгарні. Душа його, "Мар'я Герасімовна", не діждавшись жениха, поїхала десь, пішла в сестри-жалібниці.
Дуже мало що пригадую я з цих років. Ну, от іду із школи сошею-болотом і думаю: "Як це — цар від Бога?". Це я щойно почула розмову двох жінок. Одна лаяла царя, — за війну, за те, що нічого нема, що син убитий, — а друга казала, що гріх лаяти, цар — від Бога.
Так, убиті. Убитий на фронті Іван, найстарший син тітчин Тодосьчин, убитий Маріїн чоловік. Павло Кравченко скінчив ставищанську чотириклясну школу й відразу попав у школу прапорщиків. Там пробув кілька місяців, був посланий на передові позиції, в першому бою був убитий. Десь є цар, а тут убиті. Чому ж це він — від Бога? Купи не тулиться все це.
А далі все поступово почало завмирати. Не було вже в нас у хаті гостей, хутірських і інших, не чути про весілля. Вже мобілізували дядьків Йосипа й Василя, ого, вже й батька призвали на військову службу і ми зосталися самі та діставали листи з Києва, що він у запасному полку. Ніяких товарів до нас уже не приходило...
Я тоді була головна помічниця мамі в хаті. Гані ж не було вдома, Льона була хоровита й бліда, мал&, то її плекали, старалися щось їй ліпше їсти дати. Коля ж зовсім ще дитинча, "маленький Миколайчик по припічку гаталайчик", як охрестив його жартівливий філософ, Тимко. Я, хоч і прикута день і ніч до "книжечки", повинна була допомагати мамі. І допомагала. Не тільки в книгарні, куди я мусіла виходити, як дзенькне дзвоник над дверима, — а й у хатнім колесі. Я вже варила обідати, місила (і навіть розчиняла) й пекла хліб, замішувала в цебрі свиням просяну й гречану полову із січкою та рубала картоплю сікачем, все це змішувала і виносила у хлівець... Еге, ми все більше назад оселянювалися: завівся у нас кінь, завелась і корова, то вже й корову доїти навчилася. Коли молотила машина, то я разом із найманими дівчатами носила полову у рядні, подавала снопи в барабан. А раз навіть послали мене до діда поганяти коні, коли там працювала січкарня.
Оце ж тоді закінчила я двоклясову школу. І знов дивно: ніяких спогадів про ці шкільні роки не лишилося, крім одного. У четвертій групі я вже була, учитель щось мене запитав, я відповіла невпопад, він роздратовано нагримав. Я "поправилась":
— Ви сщо не доказалі... (російською мовою треба було сказати "нє доґоворілі", а те, що я сказала, російською мовою означало "не довели").
— Я т-тєбє докажу!.. — приобіцяв учитель...
Ну, ще оті гойдливі стежечки на морі весняного болота. Воно ще не просохло, а ми по стежечках тих стрибаємо, як по пружинистих подушках, — я й ще дві дівчини-школярки. Це якраз перед Великоднем. — Чим ти хочеш бути? — питаємо одна в одної. Одна хоче бути кравчинею. Друга: — Ой, коли б швидше вирости! Заміж! — А я заявила, що буду письменницею. Я ще не запевняла, що буду, але була певна, що тільки цього хочу.
2
Щождо бажання бути великою, вирости, такого загального серед дітей, то я ніколи не хотіла цього. Навпаки, я аж плакала, так не хотіла бути дорослою. Хто мені сказав тоді, що буде важке моє життя? Що душею я зостануся дитиною з потребою опіки над собою, незугарна дати собі раду, а до мене будуть ставитися, як до дорослої, накидатимуть мені обов'язки. Ніхто. Я дуже хотіла бути й зостатися дитиною. Ось сценка: я ходжу навколо церкви, неділя, лагідна осінь, синє небо, а під ногами повно листя — золотого, брунатного, червоного, зеленого, — воно шарудить під ногами, я йду навмисне там, де його найбільше, підкидаю ногами й думаю: "От, як добре бути малою і так безжурно бавитися! От, щоб завжди таке щастя! Не хочу бути великою!". Мені здавалося (ні, я була певна без думки), що це — найщасливіша пора мого життя. Як я це знала?
З цим зв'язане ще одне. З самого малечку і до сьогодні мені здавалося і тепер здається, що дитину мати — сором. Не взагалі дівчині, а саме мені. Про інших я думаю, що ні при яких обставинах дівчині не сором мати дитину, хоч би навіть і без показаного пальцем батька. Це ж її природне призначення, значить не сором, люди тільки доточили свої закони. Але... це все не мене стосується. Саме мені дитину сором мати, я не з того матеріялу. Бо я сама — дитина. Я раз і назавжди ще тоді виключила себе з виду "матерів", бо я була в моїх очах якась інша.
Не знаю, як це аргументувати, але одночасно я відчувала в собі вже цілком дорослу, зформовану, зрілу душу... Може це слово старомодне, то скажу — психіку. Ніяких теорій реінкар-нації я тоді не знала, але знала і щораз переконувалась, що я вже вродилася з такою зрілою душею. Тепер я стверджую собі, що в моїм "я" нічого не змінилося. Ті самі основні ідеї, думки, прагнення тоді вже цілкою дозрілої душі, а тепер тільки трохи, дуже мало, розгорненішої. Звідкілясь у мене з'являлися образи
— готові, не вироблені моєю працею, а виготовлені вже кимось, колись, до мого народження. Оце стою біля печі, топлю, щоб черінь нагнітився, бо буду садити на лопаті хліб. Дивлюсь на полум'я, а мені примерещується якийсь Грандіозний образ, я бачу вогонь не в печі, а у вселенній, оті сині язики в ньому — саламандри і сильфіди, це живі істоти, їх стихія — жити в полум'ї. Це ж у печі — лише мініятюра... Отаке порівнання у тринадцятилітньої школярки.
Як і тепер, змалку мене переслідувало бажання скрізь бути одночасно. Тоді — ще тільки там, де я вже бувала. На обох хуторах, на городі, в хаті, і по всій садибі, на всіх весіллях, на ярмарку у всіх його майданах і торговицях, у всіх мізках і душах. Я не була, але хотіла бути. Якесь бажання розширити себе до меж можливого.