Ще приходив у "клюб" новий учитель (от, забула прізвище), ще хтось. Говорили по-українському на різні вільнодумні теми. Про Україну, як про новий феномен, я почула тоді вперше, у нас же за поняття "українське" здебільшого правило "мужицьке". А вірніше, "українське" було таке природне, що я над тим не задумувалася.
Мені ці "клюбні години" запам'яталися тому, що в цей час у крамниці було повно пахучого диму з тютюнів Стамболі і Месаксуді, а мені цей дим дуже подобався. Якщо вірити в реінкарнацію, то це, мабуть, був спогад із попереднього життя, так гарно пахнув мені тютюновий дим.
Цікаве те, що оце в цей же час перестав курити батько, хоч спокус було багато. Не піддався. І іншим радив: щодня зменшувати по одній папіросі і так дійти до одної... А сам покинув відразу.
Зрідка заходив і Тупчій — провадити бесіду про Антихриста, Страшний Суд і "Протоколи сіонських мудреців". Він став тепер ще богомільніший з того часу, як було з ним нещастя. Був збожеволів, забрали його до лікарні. Виявилося — мав карбункул на спинному хребті. Карбункул вилікували і чоловік знову став нормальний. Але ще більший самодур.
В цей час прибавилось у мене ще два імени. У школі я була Євдокія, у хаті — Явдоня, а коли дуже пильно никала по горшках, то ще й — Явдоха-Хватоха. А відколи найняла в нас хату Шулимка-ліверантиха з Йосем, Манею, Басею, Шміликом, Сруликом, Айзиком, то вона й Маня та Бася почали мене називати Явденцл. Турки ж назвали мене ще екзотичніше: Явдуна.
Турки найняли оте найбільше мешкання з багатьма кімнатами і зробили там пекарню. Були вони в червоних фесках і випікали дуже смачні булочки. Мали вони хлопця-робітника, білявого кацапчука років 17-х. Здумав він закохатися в нашу Ганю. Мало не плачучи, він освідчився їй у садочку із клюмбами, а Ганя відповіла йому бундючно: "Хто ти, а хто я!". І хлопчина скоро після того зник. Скоро й пекарня перестала існувати і велика хата знов стала порожнювати.
А взагалі, я не знаю, нащо був купований цей дім. Пошта скоро вибралася. Мешкання те пишне, де жили Шепелі, один час наймав секретар суду Затворницький, родом із Ставищ. Жив, жив, правили з нього платню, правили, — та й не можна було нічого зробити. "То такі пани, що на всіх одні штани", — здогадувалася мама, або ще інакше: "Пан! Іде в чоботях, а босий слід видно... Це з тих, що сьогодні — все є, а взавтра вже ні шага, все прогуляне". Затворницький вибрався, а хата ця знов стояла порожня. Раз тільки був там Новорічний баль, справляли панки й підпанки, шляхта з навколишніх хуторів. Пам'ятаю, потім у кімнатах дуже пахло пудрою й парфумами.
І так наче все виглядало непорушно, стабільно. Щотижня відбувався ярмарок і цей ярмарок був такий звичайний, що й розказувати нічого.
От, зранку вкочуються в Жашків підвода за підводою, а так десь на десяту годину вже весь Жашків заставлений, все на свойому місці. Вся кінська торговиця від волості аж до Тара-щуків повна руху й коней. Там же, приблизно біля Тупчія й Таланта — збіжжя в мішках. А вже по цей бік Тупчія, за Двойріном, аптекарем і ювеліром, починаються ліпші крамниці із взуттям, одягом, крамом. Ззаду за ними величезний майдан, заставлений ганчарними виробами, ятками із стрічками, хустками, образками, тандитом. А оця ціла площа захрясла яйцями, курми, набілом, зелениною, відрами слив, вишень і мішками яблук та груш. А он там — цілий загін сидух, що продають "гараче" всім тим, хто запиває могорич після купівлі-продажу. Лірники... Гуде, як вулик весь Жашків. Навколо нашої хати ревуть корови, воли, телята, мекають кози, вівці. Свині й поросята вищать аж за поштою за Таращуками. Іржуть коні...
Все змобілізоване. Всі бляхарі, бондарі, тандитники, шевці, кравці, перекупки. Це ж заїжджається ціла округа багатого чорноземного закутка, де не доходить залізниця ближче, як 50 верстов.
Тільки в нашій "лавці" в цей день тихо й порожньо. Книжки є й на базарі, оті Ситіна-Губанова видання, там їх продають мандрівні кацапи. Може й не кацапи, але їх так у нас називають. Рух у нас тоді, як починається школа, приходять шкільні підручники. Та ще перед Різдвом, календарі... А в четвер... Батько щось майструє, якісь граблі чи що, або читає, а мама вже на базарі, ніби купити колотуші, а в дійсності, щоб утікти від осоружної хатньої тупанини, яку вона відкрито й зневажливо не любить. Цей день для неї став ніби клюбним, розвагою...
Десь о 12-й годині забіжить Мокринина Наталка, ота, що "сама з себе" стала кравчинею. Чи й мамині родичі, Кравченки. А вже о третій невідмінно хтось є. Як не Пацеля, то брати Лозбві, то Дідківський, то Ковальський, а часом навіть Гаца-нюки, Слухаї і Янкевичі. Хтось та прийде. Конче треба "роздушити п'ятирика" або й "око". Цікаво, як відкорковують горілку. Коли "пани", то коркотягом, а як "мужики", то трахкають долонею об денце і корок вилітає угору. Пили, але не допивали, трохи виплескували до стелі. Це дуже давній звичай. Але хто з них знає, чому і нащо воно так? Для розгону й широкого жесту? Може. Але насправді це індоєвропейський звичай: жертва богам. Я вичитала в "Іліяді", що так робив ще Ахілес...
Дід теж не змилить заїхати. Де ж йому шукати пристановиська із своєю Дерешкою, як не в "лядащиці" Кузьми та "золотої невісточки" Дарочки? — А давай-но там, що в тебе є! — загадує батько. — Є огірки, капуста... — Насип борщу! — Але "картопля — всьому голова" — незмінний дідів афоризм. Вже завтра, як дід заночує, то невідмінно буде на сніданок смажена, тонко порізана картопля, а дід призволятиметься та приказуватиме свою приказку.
Ще недавно тут і там гуторили під возами, могоричі ставили. А десь о 6-7 годині весь Жашків озолотився. Возів нема, їх мов вітром здуло, позалишалися встелені чистим золотом площі, торговиці, дороги, майдани.
Мені десять років.
ЧАСТИНА ДРУГА
СТАВИЩАНСЬКА РОЗКІШ
1
— То ти, Петре, скажеш, що хочеш бути кашоваром, — жартував батько. — Як будеш кашоваром, то не пошлють на фронт.
Це посходилися хуторяни. Журилися, що війна, ось і їм скоро вже черга прийде. Жартував батько тому, що не думав попасти в мобілізацію, був "ополченцем запаса" якогось там розряду, бо мав на нозі виразку, що ніколи не гоїлась: нога була синя, а батько все прикладав якісь примочки та сушив бинти. На цю ногу батько покладався, як на камінну гору, і міг зчужа жартувати та радити.