Оце тоді саме, але в інших проміжках часу, оповів мені Кіпніс, що померла мати Лазара Каґановіча, яка жила в царському палаці біля Марийського саду, і що її поховали з великими почестями, з промовам й музикою, на державний кошт.
Питала я й у самої партії, в особі одного директора МТС. До сусідки Рожкової часто тепер приїздив її родич, чоловік її сестри, якийсь високий партієць, присланий із Москви до Ми-ронівської МТС, мабуть, "тисячник". Ситий такий, добродушний... Він заводив зо мною приятельські розмови, — ото й його питала. Ну, хто ж, як не він, знає? Він мені роз'яснив: — Це саботаж клясового ворога, це куркуль активно й злісно діє, щоб зірвати хлібозаготівлі, тому й хліб на полі зостався гнити.
То оце може отой дід на Лютеранській навколішках і винен у саботажі?
Я й Косинку питала. Розповіла, до речі, і про цей погляд добродушного ситого директора МТС. Косинка на те тільки сказав: — А ви не дуже розмовляйте з директорами МТС! За одверті розмови висилають кудись на п'ять років...
22
Весною я вже мала готову книжку. Назвала її "Тезе, Туркменістан!", що означає: "Живи, Туркменістане!" Що ж тепер з нею робити? Втомлена й виснажена, але з духом переможця над матеріялом, що з ним борюкалась усю зиму, я радію. Ось тепер уже відчиняться мені двері до друку! Я ж так чинила, як з усіх боків турукали: перебудовуйся! Вчись політичної грамоти! Читай газети! Дотримуйся пролетарської ідеології! — Я певна була, що вже ця книжка ідеологічно витримана. А що ж, ні?
Про нове в Туркменістані, про розкріпачення жінки, розвиток бавовництва, про допомогу кочовим скотарям в час негоди... Як туркмени будують шатра. Оази і пустелі. Що ж тут невитримано ідеологічно?
Найближче до мене місце — журнал Радянська література. Редактором там Іван Ле, а секретарем — Яків Качура.
Качура жив на Лютеранській, я щодня проходила повз той будинок. Там ще й бакалійна крамничка була — тепер усі полиці заставлені порожніми коробочками... Качура ставиться до мене дружелюбно, треба зайти до нього додому та розпитати, чи до речі було б занести рукопис до редакції.
І ось бачу себе в картинах пам'яті, що сиджу в нього у хаті. Саме втрапила на сніданок, припрошують і мене до столу, до чаю. На столі масло, наче в казці Шехерезади. Це, мабуть, з тих академпайків. Я обережно намазую тим маслом хліб, "туманцем", а дружина Качурина ще й припрошує: — Та накладайте більше масла! Намазуйте по-американському, а не так по-совєцькому! — І додає. — Це наш Юрко приніс такий вираз із школи... — Які тут потрібні коментарі?
Качура не сказав мені нічого виразного, але я таки понесла до редакції "Тезе, Туркменістан!"
А тепер бачу й другу сценку, вже в кулуарах приміщення МК письменників. В одній із цих бічних кімнат, що ведуть до редакції, сидить Іван Ле, грає в шахи з кимось. Якраз його партнер десь відскочив, а я скористалася моментом, підійшла. Стою перед Ле в приниженій, прохацькій позі і боязко питаю: — Чи прочитали ви мій рукопис?
А Ле розвалився, як паша, у кріслі і прорік своєю повільною полтавською інтонацією: — Прочитав! Річ непогана, але друкувати не будемо!..
Чи потрібні тут коментарі?
* * *
Це вже я давно бачила, але намацально відчула саме в цю хвилину: в МК письменників, крім продуктової системи й оцінки талановистости розмірами "пайків", з'явилося ще щось нове: дух бюрократизму, з&ник рівности поміж членами. Він ще, покищо, проявляється в поведінці Ле.
Цей самий Ле, що колись був тихий і непомітний і що йому так поклепувально по плечі протегував Качура, тепер він став диктатором МК. Від нього тепер залежали всі настанови щодо кожного члена колективу — і вони визначалися там десь, у ході гри в шахи. Ці шахи чомусь відогравали велику ролю, бо Качура й додому до Ле приходив у них грати, а за шахами всі місцевкомські та редакційні справи непомітно перемелювалися.
Знову ж до Качури захожали Косяченко з Жигалком, оті саркастичні насмішники, Качура до них узяв батьківсько-проте-гувальний тон, як і до мене. Вони носили до нього свої новини (а Косяченко отож там і пронюхав про засекречені "академічні пайки"). Новини колективу Качура доповідав Іванові Ле. От, гарна система! Але Качура до нас не був ворожий, може — наш оборонець. Принаймні, я часто відчувала його непоказану наверх опіку.
Ну, а про Ле, то вже й без Косяченка всі відкрито говорили, що він поводиться, як султан. Справді! За книжку "Роман Міжгір'я" звідусюди сиплються гонорари: перевидали її великими тиражами вже кілька разів, вже й на інші мови переклали. Тепер Ле має вже свою дачу, побудовану, до речі, коштом міської управи, має автомобіль, а що він удівець, то й оженився з молодою кралею. Не просто собі якась там сільська, як була покійниця, а студентка інституту чужих мов, вивчає еспанську. А де поділися шестеро дітей? Чи вони живуть окремо, чи їх приміщено до сирітського притулку? І чи їхнє приізвище Мойся, чи Ле?
Еге, ви б побачили Ле не тут серед інших письменників, а в себе на дачі! В квітчастому шовковому східному халаті, — справжній падишах! Вельможа виріс! Тепер йому вельми підходить оця манера говорити з підданими повільно, по-"дядько-полтавському" розтягуючи слова.
Це було нове. Ще не було такого в МК письменників. А втім... Він же голова Оргкомітету, що приймає чи не приймає до новоутвореної Спілки письменників.
Але це ще добродушно, патріярхально-родинно. Ось і така сценка з того часу виринає, чисто демократична. Ті самі шахи, ті самі столики, гуртки письменників сидять і стоять... Сидить і Ле у кріслі-гойдалці, розглядає нове число журналу і каже: — Я ніби трохи грамотний, а убийте, нічого не розумію, що наш академік написав...
Читає вголос вірші Тичини. — Може я нічого вже не розумію, але скажіть мені, де тут поезія?
... Нехай пани там кумкають, Л в нас одна лиш думка є,
Павперизація, Розкуркулізація...
Хтось молодший додає жарт чи істину. Тичина послав свого вірша до якоїсь редакції без підпису, а йому відписали, щоб ішов учитися шити чоботи...
* * *
Після моєї "авдиєнції", (я — навстоячки, а Ле — навсидячки, розвалившись у кріслі), я — до Качури. З ним ще можна говорити, не зважаючи на його протекторський тон. То мені не шкодить. Я ж почуваю себе повною права. Чому не маю я доступу до друку? Чи в нас так багато літературних сил, що моя праця непотрібна?