21
Цілу зиму я працювала над книжкою про Туркменістан. Була мета. Коли я маю мету, тоді горю, тоді депресія і її нащадок, нудьга, відлітають, я у владі свого зусилля, цупко тримаю за руку-хвіст завзяття та напруження, нічого іншого не входить у душу.
Сестра йшла на роботу, а я залишалася сама. Це була передумова праці. Як є хто в кімнаті — не можу зосередитися, я легко переймаюся атмосферою, вже витвореною. Та й крім того — хоч ми й рідні сестри, а зовсім-зовсім різні. Льону не цікавили мої прагнення, вона їх мала за ніщо, бо справді, що вони варті, як я й досі не маю за що існувати? А з цього прямий висновок, що мої писання і непотрібні, і друку не варті.
Так вийшло, що як я повернулась до Києва, то ніби перейшла на її утримання. Найдошкульнішим у побуті для мене було пам'ятати про всякі щомісячні оплати: за мешкання (17 карбованців місячно), електрику. Забуваю. Або так переймаюся, щоб не забути, що все інше йде нанівець. То я залишила Олені цю турботу. Вона ж діставала на роботі талони на дрова (друге моє вразливе місце) і дбала про їх доставу. Вона ж робила генеральне прибирання в кімнаті. Мені треба було топити нашу грубу, кахляну піч, а в кращі часи варити в духовці борщ. І траплялося, що я забувала, не мала часу. Ставалася буря! Трохи врівноважував мій вклад у наше спільне "господарство" — мої 500 грамів денно хліба на картку та час-від-часу якийсь "крохмаль".
Хоч молодша за мене на чотири роки, вона вважала себе старшою і завжди читала мені нотації та повчала. Чому? Я думаю, тому, що я була беззаробітна, безпорадна і недбайлива про життьові необхідності. Тому вона вважала себе "головою родини". їй видавалося, що як вона не зауважить мені, то я те й те забуду. Оце ввійшла я до кімнати з розстебнутою торбинкою, вона вже, як наче на Вітю, кричить на мене: — Дивись, як ходиш! Розтелепа! За тобою так і дивись! Вже, мабуть, все погубила! — А я просто виймала в коридорі ключа до входових дверей і так, не замкнувши ручної торбинки, зайшла до хати. Дрібниці, але мене це дратувало. Я ж звикла жити самостійно, незалежно, хоч як то мені приходилось. Це й було причиною, що нема-нема, та й подиркаємося.
Я розуміла походження її старшування і тому моє змагання до утвердження в літературі мало для мене неабияку вагу. Хоч би тому, що тоді... Ось будується житловий дім для письменників, "Роліт", ("Робітник літератури"), я там дістану трикімнатне мешкання, буде де розміститися. Тоді вже й Льона матиме до мене трохи респекту.
Словом, вона дивилась на моє життьове змагання скептично-поблажливо і її схвала чи несхвала моїх писань залежали від мого успіху чи неуспіху "в сферах". А втім, хто її знає! Вона наче зовсім не цікавилась літературою, — а бувало, почне прибирати, зачепиться за якусь сторінку в книжці, що я принесла, — вже все покинула, читає! Аж поки не дочитала з середини до кінця, а потім спочатку до середини. Я певна, що вона й усе моє прекрасно перечитувала, тільки так, що я не знала. Мала вона й свою думку, приємнішу для мене, ніж мені висловлювала, посередньо й безпосередньо. "Нема пророка в своїй родині!"
Обідати ходили ми в якусь колосальну, непривітну своєю задрипаністю, їдальню на Хрещатику біля Васильківської, там із віконечка діставали бурякову юшку за 80 копійок, а ще треба було з півтори години витримати чергу. А часом бували талони й до якоїсь іншої масової їдальні, там можна було дістати раґу з городини. Не пам'ятаю, я чи Льона діставала талони до цих їдалень, мабуть до "раґу" я з Місцевкому, бо якось я там бачила й Віктора Гудима. Тепер він уже не з тими юнацькими рум'янцями здоров'я на лиці, а звична усмішка була якась вимучена...
То навіть і в Києві, що його так оберігали всякими "закритими розподільниками", і то вже на буряки перевели населення...
* * *
А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо пам'ятаю того діда у добротній кереї, з бородою, тим подібного до дядька Явдокима Кравченка. Стояв навколішках посеред Лютеранської, там, де вона горбом спадає вниз, і благав: — Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я ж вам возив хурами! — А люди йшли вгору і вниз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминали...
То ж був рік найжахливішого розгасання голоду, жнива смерти. Виморочні села... В газетах "жіть стало лучше, жіть стало вєсєлей", а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії, такі, як Косарик-Коваленко, із "спеціяльними завданнями". Міста були острівцями серед моря голоду...
Всіх, до кого мала я доступ, питала: що це діється? Куди їдуть всі оці селяни і чому вони не їдуть, а сидять під вокзалом на землі — у дощ, у сніг, у морози? Хто винен? Хто це робить? Бо ніяк не містилося мені в голові, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян.
Це за це, мабуть, Євген Плужник називав мене елементарною й примітивною. А я ніяк не могла зрозуміти, чому це продуцент хліба вмирає без хліба. Де в цьому логіка? Яка мета цього? Чому хліб зостався на ланах незібраний, а ті, що мали його збирати, гинуть у селах та на вокзалах? Чому взятий на своєму ж полі колосок, вирощений своїми ж руками — кримінальний злочин?
Це тепер, з ретроспективи часу, із з викриттям таємних плянів Москви-Сталіна — взяти Україну голодом — все ясно.
А тоді малій людині, оточеній фактами тільки найближчими безпосередньо до неї, навколо неї, все це було вкрай незрозуміле... Хай я навіть елементарна й примітивна, то незрозуміле.
На ці питання, ті, що з ними я могла говорити, відповіді не давали. Питала я Кіпніса (з ним можна було щиро поговорити): — Це дико, що уряд, на словах так піклується долею трудового народу, на ділі нічим не запобігає голодові. — Кіпніс туманно відказав: — Як ідеться про життя й смерть хворого і для цього треба відрізати пальця, то лікар вирішує відрубати пальця... — Ребус. Яка загроза Радянському Союзові, що його може врятувати тільки масова колективізація плюс голод на селі? То це все селянство — тільки "палець"? — думала на це я, як звичайно пізніше, розколупуючи цей Кіпнісів горіх...