Чомусь були самі чоловіки, — а їх жінки? Лавріненко без Люби, Ярмоленко, оцей Ланцуцький, що привів із собою ще якогось галичанина, мені невідомого. Цей незнаний мені галичанин весь час приспівував: "Ой, гуцуле, гуцулику, гуцулику, гуцку...". Лавріненко називав вінегрету "дохлими вітамінами" та часто згадував про "дегустацію" в гуманській агрошколі під час виробу вин...
Нічого змістовного в тій вечірці не було, а я думала — навпаки: зберуться інтелектуали, підуть цікаві розмови, а я слухатиму, — що я так обожнюю. Ні, попилися й нескладно співали. Ревли, а не співали. Як це прикро мені було, що знала тонку насолоду співу з Василиною, Тхорівським.
Ще незрозуміло було мені, чому Василь Минко нізащо не хотів приєднатися до товариства, а сидів же в сусідній кімнаті. Сам, Катя тоді поїхала до своїх у Ростов. Що воно таке? Це ж люди з того кола, що й він. Які були в нього причини руба відмежуватися?
У мене лишився жахливий осад від цієї моєї затії і я сказала собі, що більш ніколи ніяких збирань товариства робити не буду.
Після того вечора вже ніколи ні Ланцуцького, ні галичанина я не пам'ятаю, а Ярмоленко й Лавріненко, члени "Плуга", нема-нема та часом зустрінуться, поговоримо...
З
Це ще рання осінь. Ще стоїть гарна погода, як я бачу себе у відрядженні на Криворіжжі. Я і ще двоє зо мною. Сава Голо-ванівський і ще якийсь Степан Антонюк, я його раніше не бачила й про такого не чула. Мене завжди цікавило: чому Голованівський і Первомайський пристали до української літератури, коли було б пристойніше, якби вони були жидівськими письменниками. Зблизька Голованівський ажніяк не гонорився, не мав і неукраїнського акценту. Жидівський в ньому був тільки виточений тонкий профіль — віками, з покоління в покоління, плеканої породи, що не знає ні тяжкої фізичної праці, ні спеки, ні задубілих від морозу рук. Додатком до цього мого вражіння були його власні слова, що в нього удома не мешкання, а колекція мистецьких утворів: статуй, килимів, картин... Звідки? Невже все те придбане за гонорари, за його прецизні українські поезії?
Степан Антонюк зацікавив мене немало: зразок українського лицаря — з золотою левиною гривою і мужнім відкритим лицем, — переповненого біологічними оптимізмом-веселощами. Він весь час щось наспівував, жартував... Ту поїздку я пригадую, як щось веселе, бравурне і безжурне. Тоді я думала, що закохана, але це я думала не раз, коли зустрічала цікаву особистість, це було таке почуття піднесення й екстази. А ті "закохання" були лише колекцією типажу, моє письменницьке "я" раділо й не втомлювалося цікавитись. Так і тим разом. Чого він такий веселий, цей породистий Антонюк? Співає, але що? Російські романси. "Ти знаєш пам'ять і любов мою...". А оце? Що це?
Иолкі-палкі, лес ґустой, Ходіт папа халястой, Куда мама денется, Каґда папа женітся...
Співає він, імітуючи дитячу вимову, і зараз же пояснює: "Це моя маленька дочка так співає, як грається з ляльками".
І знов мені цікаво: чому це цю погань, замість української пісеньки, співає його дитина? Такий тут у Харкові стиль серед української інтелігенції? Чи дух часу? У нас такі діти виспівують "І шумить, і гуде"...
А може тому так мені було гостро весело й цікаво тоді, що їхали ми автом по криворізьких степах, вздовж червоної, як кров, ріки Кальміюса? Справді, річка ця видається кривавою, а то — забарвлення від залізної руди, що нею повні ці степи. Навколо міста Кривий Ріг насипано гори шлаку, звільненого від заліза. Увечорі тисячними вогнями розцвічена уся криворізька долина. Все це — шахти...
Дуже подобалось мені Криворіжжя, той настрій природи, ще з часів "Слова о полку Ігоревім"... Це ж тут десь, на ріці Каялі, була битва... Хотіла я писати нарис, та... завихрило, не до того зробилося.
Те, що відбулося відразу за видрукуванням перших "Листів...", із "заключним Косіоровим акордом" та статею Пили-пенка, було лише пікантною легенькою іграшкою. Я думала, що то був кінець. Ні, то була лише прелюдія.
Тепер попала я в Харків на велику розгру, в якій нічогісінько не розуміла. І не розуміла, чому в ній опинилась я.
Почалося з того, що став мене виїдати з радіомовлення якийсь комсомолисто-політкомісарського типу молодик, на прізвище Урюпін. Мої пояснення до музичних передач були незадовільні. Вірно, я ж не мала музичної освіти, але чому мені такі пояснення доручали? Чи не на те, щоб було за що викинути з праці? І Урюпін таки виїв, а товаришка Хмара, така колись привітна, не заступилася, вона вдала, що нічого не бачить. Мене звільнили.
За цим повернули з Головліту (себто цензури) "Листи із степової України" з негативною рецензією. Не друкувати. Підписала цю рецензію ота сама Барун, що колись закривала Київський університет і перетворювала його на ІНО.
Потім почався генеральний наступ, прокотилася серія статей і доповідей "про стан і завдання пролетарської літератури", де виявлялося всіма способами, що головним винуватцем незадовільного стану був Сергій Пилипенко, який пригрів під своїм широким кожухом куркульських письменників, таких, як Докія Гуменна, його вихованка, і інших (перелік).
Коли мені сказали, що в газеті "Комсомольська правда" є стаття під заголовком "Ех, Докіє Гуменна, куди котишся", я вже була така приголомшена й розчавлена, що просто не мала сили такого читати. Та й не тільки читати, — піти пошукати її, дістати. Так і не маю тієї статті. Мій психічний стан, що був трохи устабілізувався на вищому регістрі із зміною вражінь та заповненням підходящою працею (редакція мови), — почав знов катастрофічно котитися вниз. Я сама те бачила, бо чого ж би то я пішла до лікарні, у психіятричний відділ?
Там я потрапила до жінки-лікаря, якій я подала свої симптоми: нічого не хочу робити, апатія до всього, ніяка професія, що я вже спробувала, мені неможлива, я мучуся і намагаюся якнайшвидше вирватися. Більш, як шість місяців, не витримую. Іншими словами — нездатність до життя. Я — зайва, мене обсідають настирливі думки про найшвидший кінець — смерть. Лікарка вирішила лікувати мене гіпнозом, щоб навіяти мені охоту до життя та боротьби за існування. Але коли вона мене усипляла, мені стало просто смішно з комедії гіпнотизування і я більш до неї не пішла. Чи може вона, побачивши, що я не піддаюся гіпнозові, передала мене до іншого лікаря? Але ось я вже у доктора Боровича, старого, з довгою бородою. З ним я вже більше знайшла що говорити. Йому я вже розповіла, що мене весь час клюють, цькують ні за що, що моя вдача дуже мімозиста, кожна дряпина відбивається громом у мені, що я просто не вмію оборонятися, бо ніде не виступаю із спростованням тих закидів, що на мене сиплються... Лікар відповів мені повним зрозумінням, бо й з ним таке саме: він — старий член партії меншовиків і його теж весь час тероризують, цькують, знищують... Так ми одне одному свої жалі розказали і я побачила, що нічого мені лікарі не поможуть. Нащо я буду перед кимось вивертати свою душу? Ні, нема глузду перед кимось чужим шпортатися в своїй власній душі, а треба в самій собі шукати видужання. Одна корисна порада: зайнятися чимсь цікавим, щоб пересунути свої думки в інший бік. Як? Чим?