Ну, як же ти такій молодиці це витолкуєш?
Мама моя не хотіла заміж аби заміж, тільки тоді така доба була... Зрештою! Всі бояться оцього страшного: СТАРА ДІВА. Хай! Я не бачу в тому жаху, це забобон. Щоб протиставитися цьому "жахові", я чи не з того часу, в 25 років, уже почала сама відрекомендовуватися: — Я — СТАРА ДІВА!
Чи є в тому сором?
15
Оце в цьому 1929-му році дім наш на Левашівській 20/3 став уже житлокопівський. Всі три доми від полковникової дочки Костюшко відібрали. їй дозволили жити тільки, як мешканці. Потім її стиснули з двома синами в одній кімнаті. Потім вигнали, як "нетрудовий елемент".
І так на очах моїх поступово почали заникати рештки стилю панського маєтку. Того ж чи наступного року повалилися залізні взорчасті штахети і зникли. Чомусь перестав рости шпориш у подвір'ї, а стала просто втоптана земля. Біля вікон композитора Золотарьова росла груша і родила душисті дулі. її зрубали. Дві липи на фасаді теж одну за одною зрубали, а ослончик під ними зник. Я весь час тремтіла за ту липу, що росла перед вікном і робила зеленкаве світло в кімнаті... Ото й тільки, що ще буйнів новий гайок, саморослі парості на початому й незакінченому фундаменті праворуч...
* * *
А тут — вставна історія про композитора Золотарьова. Він був заарештований і зник. Коли його заарештували вперше, то хоч відомо було, яка причина арешту: звинувачення, що має зв'язок із польським консульством. Речевий доказ: показали йому світлину, як він входить до польського консульства. Так, проф. Золотарьов проходив біля польського консульства, що містилось на розі Інститутської й Левашівської. Але саме тоді в нього розв'язався на черевикові шнурок і він зайшов у перші двері, які попалися (то були двері цього консуляту), зав'язав шнурок і пішов далі. Зовсім йому й у голову не прийшло, що це він був у якомусь там консульстві. Здається, пояснив, здається, повірили, пустили. Але слідом за цим знов заарештували і вже більш ніхто ніколи його не бачив.
* * *
Моя кімнатка ставала щораз кращою. Паркет у мене завжди блищав, але мозолили мені очі двері, що йдуть до мешкання Зубова. Як би їх закрити? Коли я була в Жашкові, на базарі побачила "килими". На звичайному фарбованому рядні були намальовані леви. Я добре приглядалася до цих жидівських емблем і побачила, що вони намальовані під трафарет. Це дало мені ідею. Ануж, чекай! І я виріжу якийсь трафарет і намалюю собі килим.
Була у Віті книжечка, що я колись привезла йому з Києва. Малюнки із підписами на кожній сторінці:
Таратині-тині, та як пас я свині, Таратійком-тіж, та був у мене ніж, Тараташі-таші, та наварив я каші, Таратовк-товк, та де не взявся вовк...
і так далі.
Ці малюнки були обрамлені українським орнаментом. От я взяла собі листок книжки із таким орнаментом, а з нього — тільки один фрагмент, збільшила його розмір і вирізала трафарет. Тоді купила бордової парусини, ще чорну та жовту фарбу, що відразу висихала, розстелила на підлозі — і за три дні мала вже чудового килима! Завісила ним двері до Зубова згори донизу — і в хаті стало презатишно. Я так була захоплена цією вигадкою, що дивувалась Косяченкові: як можна нидіти й нудьгувати, коли є такі цікаві зайняття в світі, аби тільки час, аби то мене було дві або три, або ж доба була вдвічі довша...
Так почалась моя маленька улюблена втіха: малювання килимів. Пізніше я зробила ще два, а вже більш не було куди вішати...
Ще була думка купити канапку, щоб було куди складати постелю, але покищо була тільки розкладачка.
Так помалесеньку приходила я до рівноваги і хоч вже з того часу були думки про смерть (я про неї все життя думаю), але й впереміш із такими ненажерними потребами активности, відчуттям неспожитих творчих сил. Я тоді називала це "зализуванням ран". Так довго ятрилась душевна рана, що я сама собі завдала в ІНО.
16
Це вже я вдруге в Лівадії, у Криму. Але тепер уже як відпочивальниця в Селянській санаторії. Безкоштовні "путьовки" сипалися щедрою рукою на Місцевком письменників, уже всі були задоволені. Дали й мені на два тижні. Якось ні з чим не зв'язаний спогад. Я живу в кімнаті з другою відпочивальницею, ходжу до їдальні, виконую "мертву годину", або й не виконую, а йду у сад з вічнозеленою рослинністю і там лежу на сонці голенька, користаючись тим, що цей корпус виключно жіночий і що тепер "мертва година", ніхто мене не побачить. Потім блукаю по околицях, купаюсь у піні Чорного моря. Все це було гарно, тільки набридло п'ять раз на день відвідувати їдальню. Скучно! Розбиває час на короткі відтинки. А вночі виходила в сад серед кіпарисів із жовтим місяцем у небі, переживаючи свою самотність. Нікого ніколи нема до мого хотіння...
Вдень ще було так-сяк. Моя співмешканка виявилась дуже охочою розмовницею і розповідала багато цікавого, чого мені ніхто не розказав би. Вона — студентка московського інституту ім. Леніна. Як я зрозуміла, то це — школа, де навчають шпигунів. Вона казала — дипломатів. Чудово грала в шахи та в кості і казала, що це — обов'язкове. За грою багато чого можна зробити. Вона повинна вміти досконало зодягатися, вміти танцювати, розмовляти кількома мовами і провадити безжурну світську розмову з легковажним сміхом. Це має бути її постійна маска. Так вона й поводилася.
Більш не казала нічого. Та воно й зрозуміло. Готується міжнародня шпигунка. Свою кваліфікацію вона називала "підпільна робота".
За кілька днів її "путьовка" вже кінчилася, бо скоро після мого приїзду цей спогад уривається.
Санаторія була дуже велика та різношерстна і серед такої маси людей не можеш навіть вирізнити якісь цікавіші фізіономії, всі зливаються в одне лице.
І яка несподіванка! На площі бачу Корнійчука... і з ким? З Лотою Варшавер, отією непманкою в високому тюрбані, що з нею я кінчала ІНО, але за чотири роки й слова не промовила. Ідуть, обнявшись за шию. — Вітай нас! — вигукує Корнійчук. — Ми щойно одружилися, це наш медовий місяць!
Вона справді таки дуже гарна, з такими маслиновими очима й расовою витонченістю нащадка поколінь, незвичних до фізичної праці. А Корнійчук — у всій своїй солодко-сахариновій щасливості. Навіть і губа не одвисає. Оце то альянс! Комсомолець і непманка!