А то прийшов і Бабенко із запорізьких степів. Був у Києві на якихось курсах чи що... І цей вже не той: тільки й говорить про те, що треба "перетягувати шини" й ламати себе...
Цей хоч прямо висловлювався. Може не так стосовно до мене, як до себе, колись так захопленого степовою волею...
Я, власне, в глибині душі не розуміла, — чому і як я маю перебудовуватися. Я не бачила ніякої ідеологічної хиби в моїх нарисах. Там нема нічого ворожого, бо я й сама не була вороже наставлена до нових форм на селі. Чи перебудуватись це означає подавати фальшивий образ того, що бачила, приличкову-вати сахариновою газетною фразою? Тоді — нецікаво. Я не вмію.
Наскільки я тоді була льояльна не зверху, а щиро, видно хоч би з того, що мені, страх, не сподобалась візита земляка Пашківського з Буків і всього того, що він говорив. Пашків-ський, резонер із ставищанської педшколи, був начинений різними критичними думками про все, що діється навколо. Звідкілясь довідався, де я живу, прийшов, і з місця в кар'єр почав критикувати та насміхатися. Цей теж каже читати газети, тільки не так, що всьому вірити, а читати поміж рядками, особливо ж вчитуватися в дрібні хронікальні нотатки. Там можна дещо вичитати, правду, а не ту брехню, що нею нас годують... — От і вам не дали правду сказати...
Я аж розсердилася, аж почала подразнено розмовляти, підкреслюючи, що мені з ним не по дорозі. Справді! — Я хочу працювати над словом у тих умовах, які є, а тут мені якусь контрреволюцію підсувають. Що злого в тому, як я навіть не писатиму, а за свого життя перекладу кілька творів із чужих мов? Це ж для мого народу. Якщо я не вмію писати так, як ідеологія вимагає, то може й добре, що мого писання не треба. — Пашківський зрозумів, що не туди попав, і вже більше не показувався.
В такому настрої літом 1929 року поїхала я й у нові відрядження, себто у вже згадувані Олевський та Бишівський райони. У новостворені комуни та артілі. Навчена попереднім досвідом, я вже не хотіла писати нариси з адресами та іменами, а пробувала оформлювати свої набуття й вражіння белетристично-сюжетно. Отож тоді вийшло в мене "Де недавно ведмеді ходили". А з Бишівщини, винесла я матеріял на повість "Ан-дріяна". Прототипом одної дієвої особи буа агроном Аврам Семещенко. Це був один з тодішніх будівничих села в умовах початків колективізації. Мені з тим було легко й цікаво говорити, бо крім щоденної практики, він мав ще й свій погляд з висоти. А що кожна нова й цікава особистість викликала в мені підвищений інтерес, то мені здавалося, що я в ту людину закохана. Тепер я знаю, що це не так, що в мені говорила жадоба нагромаджувати матеріял для творчости, але тоді одне захоплення змінялось другим.
Так, наприклад, у Вчерайшому на Вінниччині я побачила "джеклондонського героя", а одночасно й лицаря з історичної пісні ("Морозенка"), навіть на прізвище Мороза. Це був голова одного колгоспу. Я просто захопилася ним і любувалась би довше, якби не поїхала. Через роки він у мене з'явився у романі "Скарга Майбутньому".
З Бишева я поверталась до залізничної станції на возі, а випадковим попутником на тому ж возі був Дмитро Заянчків-ський, що вертався із якогось свого службового відрядження. Ми відразу зайшли в приятельські взаємини, бо хоч Заянчків-ський і був з освіти агроном, але мого поля ягода, був він ще й дитячим письменником і членом "Плуга", хоч, правда, я оце вперше його бачила. Відразу знайшлося в нас багато тем для розмов, Заянчківський казав, що він мені заздрить, скільки в мене снується задумів, скільки фантазії. А він також має багато задумів, хотів би свої творчі візії здійснити — та все відкладає на "колись". "Тепер" усе нема часу, все треба якісь службові завдання виконувати. Тепер він не може дозволити собі покинути працю, бо він — службовець селекційної науково-дослідної установи, адже ж, крім творчости, мусить і про насущний думати.
Це була якраз для мене атмосфера, бо я також відчувала постійно цю розбіжність дійсности з моїм бажанням працювати в літературі. Чому я повинна щось інше робити чи шукати якоїсь роботи, коли так пекучо до праці над словом тягне? Я вчителювала... Не можу! І знаю, що Заянчківський мене розуміє. — То вам одній можна дозволити собі таку розкіш, — на це Заянчківський, — а я одружений, дружина — на останньому курсі педінституту, працювати мушу я... У мене таке почуття, наче їдеш... — Незручно, холодно, але ось-ось уже все це скінчиться, доїдеш...
Саме тепер їхали ми на возі, повному золотої соломи. Рідке болото розгасло і позолотилося від сонця на синьому небі. А наш віз наче плив по тому золоті. Дуже ми в одній тональності говорили. Однакові мрії, однакова соціяльна верства, однаковий рівень освіти, однакова щирість. Заянчківський говорив, соромливо всміхаючись, наче боявся показати одного вищербленого зуба. А що то було? Якесь чаклування? Наче ненароком доторкнувся соломинкою до щиколодки і по мені пройшов електричний струм. Потім, через два роки, він сказав, що навмисне, з наміром доторкнув соломинкою. А я ж до нього таке довір'я мала, бо він відразу сказав, що одружений.
Це, до речі, була моя "філософія", що я безпечно можу дружити й говорити вільно та повно з жоначами. Є Гарантія, що вони тебе не образять непрошеним "залицянням".
Я говорила про свої пляни, задуми. Заянчківський — про свої. Був ніяковий, не женихався, крім того жарту з соломинкою, що я постаралась забути. їхали ще й поїздом, найприємніше розійшлися в Києві, — і ще довго повівало це почуття, що є однодумець. Потім зрідка випадково зустрічалися, зразу ж забувалася ця зустріч. Зустрічі завжди були хороші, легкі, без жалю, що кінчаються.
Словом, вільна від оскомин і вимог дружба.
А вільно і з сподіванням, що зрозуміють, ой, як рідко доводилося говорити! Вже мені остогидло оце постійне питання, де не з'явлюся, особливо серед жіноцтва: — Чи маєте чоловіка? — Ні, не маю! — Бі-ід-на! — А я зовсім не бідна, мені не в голові мати чоловіка, коли я таку велику битву проваджу за місце в літературі. Всі думки мої на це скеровані, а не на полювання за чоловіком. Чому б ні, зрештою, якби чоловік був із такими якостями, які мені дозарізу потрібні. А так... Заміж, аби в ярмі?.. Ні! Література моя пристрасть змалку!