— Чого ж образливо? Охоче поговорю з Віталієм.
— Вашого майстра звати Віталій? А він дуже старий?
— Дуже старий, як от ви.
— А що? Для дівчини я вже не молода, двадцять четвертий іде.
Галя зітхнула.
— Ще б пак,— мовила я.— Старість.
— Ні, не кажіть, Маріє Володимирівно, нині чоловіки вважають дівчину молоденькою, коли їй років сімнадцять-вісімнадцять, ну, не більше як двадцять. Та й то коли зі смаком одягнута.
Я кинула на Галю прискіпливий погляд: вона мені дуже подобається. Одягнута, звичайно, зі смаком. І де тільки вони наші дівчата, яким верхнім чуттям навчаються всього цього — незбагненно! Усе на ній чистеньке, простеньке, коротеньке, нічого зайвого — ні ґудзика, ні брошки, ні намиста. Вся підібрана, вся навшпиньках, на гострих, голчастих каблучках. Таку штучку чоловікові, мабуть, хочеться взяти двома пальцями за талію і переставити з місця на місце.
— Ви чудово вдягнуті, Галю, і вам аж ніяк не даси більше вісімнадцяти-двадцяти.
— Ви жартуєте, Маріє Володимирівно?
— Чистісінька правда.
...Я й справді ніяк не можу стати на таку точку зору, з якої є різниця між вісімнадцятьма і двадцятьма трьома...
— Ну, спасибі,— сказала Галя.— То я вас дуже прошу, Маріє Володимирівно, скажіть вашому Віталію, щоб він мене зачесав. У нас у суботу молодіжний вечір. Не забудете?
— Не забуду.
Я не забула і наступного разу, сидячи перед дзеркалом, сказала:
— Віталію, маю до вас прохання. У мене є дівчина Галя, моя секретарка. Гарненька дівчина, між іншим. То їй дуже хочеться, щоб ви її зачесали, їй дуже сподобалась моя голова.
— Яке волосся? — сухо спитав Віталій.
— У неї? Ну, як вам сказати... Світло-каштанове, мабуть. Ближче до блондинки.
— Мені байдуже, який колір. Довге, коротке?
— Швидше довге.
— Якщо їй треба "бабетту", то "бабеттою" я не займаюся. Цей вид зачіски мене не хвилює. Тепер більшість дівчат роблять "бабетту", і даремно, я вам скажу. Цей зворотний начіс створює лише подобу, що волосся пишне, а насправді воно тільки підбите і посічене. Дехто зробить "бабетту" і тижнів два не розчісує. Для волосся це шкідливо.
— Ні, Віталію, про "бабетту" вона мені нічого не казала. Зробіть їй щось на свій смак.
— Гарна дівчина? — діловито запитав Віталій.
— По-моєму, дуже.
— Я спитав через те, що інколи гарних дівчат дозволяю собі обслуговувати без жодної матеріальної точки зору. Мене цікавить проблема вибору зачіски залежно від розміру чола, довжини шиї та інших ознак. Це легше перевіряти на дівчатах, аніж на солідній клієнтурі. У солідної клієнтури і волосся вже не те, і форма обличчя не так виражена, і до того ж вона вимагає собі певну зачіску, а не ту, яку я пропоную їй як майстер. З іншого боку, займаючись багато дівчатами, я ризикую не заробити собі на життя. Але час од часу свої теорії я мушу перевіряти на дівчатах.
— Ну, то перевірте їх на моїй Галі.
— Гаразд, я згоден.
— То я скажу їй, вона подзвонить вам.
— Краще я сам їй подзвоню. Номер телефону?
— Мій службовий.
— Чудово. Я їй подзвоню.
8
Субота — короткий день. Як для кого. Для мене цей день виявився довгим. Я навіть запізнилася на молодіжний вечір. Коли прийшла до клубу, вже почалися танці. Я люблю дивитися на ноги танцюючих. Вони часто промовляють більше, аніж обличчя. А взуття? Туфельки, туфельки, туфельки — імпортні, гостроносі, невагомі, з тонкими, майже фіктивними каблуками. Слава тим, хто не похитнувшися, ходить на цих чарівних фіктивностях (я не можу). А поряд з туфельками — заступницьки — чоловічі полуботинки, а то й ремінні сандалі, а то й зовсім чоботи... І багато — ох, як багато! — дівочих пар: туфельки з туфельками. Танцюють граціозно, старанно, незалежно, наче нічого більше їм і не потрібно. Ех, дівчата, бідні ви мої! Давно минула війна, виросло друге покоління, а вас усе надто багато...
Серед більшості модних туфельок особливо помітні ті, яких меншість, ті, які простіші: босоніжки, сандалети, навіть тапочки. І що ж, навіть гарно в тапочках, коли ноги легкі, прямі... І якось окремо впала мені в око пара зелених парусинових босоніжок. Як ця пара тупала, як перебирала, як притупувала! На кожен такт музики вона робила не один, не два, а штук десять непомітних рухів. Цікаво, яка у них хазяйка, у цих босоніжок? Я ковзнула поглядом угору по повненьких литках і побачила дівчину, зовсім молоденьку, років сімнадцяти, із стоячими кучериками, неначе з клоччя (Віталій сказав би — баран). Уся вона була коротенька, міцненька, як ріпка. Вузьке, вище колін, яскраво-золоте парчеве плаття кругло обтягало маленький опуклий зад. Вона діловито танцювала за кавалера з тонкою і томною дівицею мало не на голову вищою од себе. Люблю дівчат, які танцюють за кавалера,— з ними можна мати справу.....
Іще серед безлічі танцюючого взуття мою увагу привернули величезні жовті полуботинки на неймовірно товстій рифленій підошві. Вони щось нагадували мені, але що? А, зрозуміло. В цих полуботинках танцював стиляга. Не нинішній стиляга, а старомодний, зразка 1956 року. Він наче живий зійшов із сторінок "Крокодила" — у своєму бахматому картатому піджаку, коротких, рурочками, штанях, з величезними ногами на рубчастій підошві, з довгим неохайним волоссям... Старомодний стиляга!
А де ж моя Галя? Спробую відшукати її по ногах. Це виявилося не важко — я одразу знайшла очима дві граціозні ніжки в сірих туфлях із списоподібними носками. Цікаво, як зачесав її Віталій? Я підняла погляд на її обличчя і одразу зрозуміла, що Галя — красуня. Не просто гарненька дівчина, а саме красуня. Може, це завдяки зачісці? Важке, густе, мов текучий мед, темно-золоте волосся обтікало голову — інакше не скажеш. Вона танцювала з якимсь хлопцем, заворожено дивлячись йому в обличчя, і її емалеві очі плавилися. Хто ж цей хлопець? Володя, чи що? Ох, та це ж Віталій!
Як це я не впізнала його? В чорному костюмі він був якийсь незвичний, я б сказала — не такий вузький, навіть поважний. Дивлячись суворими очима поверх чарівної медової зачіски, байдужий до своїх ніг, він ледь помітно, ритмічно переставляв їх, трохи здригаючи коліньми. Мабуть, це модна манера танцювати: не рухаючись із місця.
Чудасія! Галя — і Віталій...