Радіола, захлинувшися, замовкла. Пари пішли врозбрід, тягнучи шматки серпантинових стрічок. Але зразу ж музика знову заграла: вальс.
Оце безсмертний танець! Скільки постаріло й померло за мій вік танців, а він усе той самий, улюблений. Закружляли пари. Поряд зі мною звідкілясь узявся Лебедєв.
— Маріє Володимирівно, один тур!
— Господь з вами, Вячеславе Миколайовичу! Я вже давно не танцюю.
— Не танцюєте, а одразу видно, що хочеться.
— Звідкіля це видно?
— А ви всім своїм єством відбиваєте такт: раз-два-три, раз-два-три... Дозвольте?
Я відхилилася:
— Їй-богу, не варто. Іншим разом, за інших обставин...
— Ех, ви, страхополох!
Він підхопив якусь дівчину і закружляв її. Ловко танцює старий. І заздрісно, і сумно.
...Отак стій і дивися, як кружляє-кружляє мимо тебе вальс...
9
Музика замовкла, вальс закінчився. Принесли мікрофон. На середину залу вийшла культурниця Зіна, дівчина спортивного складу з тонкими, засмаглими голими до плечей руками і сказала в мікрофон:
— Добрий вечір, товариші!
— Добрий вечір, добрий вечір,— загомоніло у відповідь.
— Починаємо друге відділення нашого розважально-масового молодіжного вечора. У програмі — вечір сміху, масові ігри.
— Ну от, знову масові ігри,— досадливо протяг дівочий голос.
— Не заважайте, товариші. Товариші, звільніть простір для масових ігор. Будьте дисципліновані, товариші.
Люди відступили до самих стін. Мене спочатку притиснули, потім впізнали:
— Маріє Володимирівно, та ви проходьте вперед.
— У перший ряд, Маріє Володимирівно!
— Не треба,— відбивалася я,— мені й тут добре.
— Та ви звідси нічого не побачите.
— Побачу, справді, побачу.
Все ж таки виштовхали мене, чортяки, в перший ряд.
Зіна поралася в центрі вільної площі. Принесли мішок. Вона заходилась виймати звідти одного по одному надувних гумових зайців, уже надутих. Кожен заєць завбільшки з кішку. Вона статечно всаджувала їх пліч-о-пліч на підлозі. Я автоматично рахувала зайців — п'ятнадцять штук. Народ мовчав.
Ось закінчилися зайці, і з мішка з'явилися рушниці — одна, дві, три, чотири іграшкових рушниці і ще якісь загадкові предмети з картону — маски, певно, щось рожеве.
— Увага, товариші. Пояснюю гру. В масовій грі беруть участь дві пари — дві дівчини і двоє юнаків.
Навколо засміялися.
— Дисципліна, товариші. Сміятиметеся потім. Гра називається "Полювання на зайців". Хто бажає взяти участь у грі?
Юрма тислася. Ніхто не виходив.
— Ну, виходьте, товариші, швиденько, виявляйте активність.
— Ет, чи пан, чи пропав! — крикнула одна дівчина і вискочила на середину. Це була та сама в золотому платті. Молодець, "ріпка"!
Добрий початок — половина діла. За ріпкою вийшла ще одна дівчина — цю я знаю, лаборантка Тоня,— і ще двоє хлопців, обидва з нашого інституту, один короткий, рум'янець плямами, а другий довгий-довгий, волосся в нього розпадається. Наче Саша Лук'янов, та я не була впевнена. Коли Саша Лук'янов, то я йому підписала вже дві догани. Ноги цей хлопець мав дуже довгі, і він усе переступав з одної ноги на другу.
— Ще раз увага, товариші. Пояснюю гру "Полювання на зайців". У грі беруть участь четверо. Кожен з них має надіти свою рушницю на плече.
Посміюючись і соромлячись, хлопці й дівчата пролізли в ремінні петлі дитячих рушниць.
— Так. Пояснюю далі. Кожен з вас чотирьох матиме свій куток. Розставляю учасників по кутках. У центрі залу сидять зайці. Бачите зайців?
— А чого ж не бачимо, не сліпі,— сказав короткий.
Навколо панувала мертва тиша. Зайці сиділи шеренгою, дуже сумні, звісивши м'які холодні вуха. Один усе силкувався впасти набік. Зіна поправляла його.
— Кожен з вас має настріляти якомога більше зайців і занести їх у свій куток, зрозуміло? Ви знімаєте з плеча рушницю, націлюєтеся в зайця і стріляєте. Справжнього пострілу, певна річ, не відбувається, оскільки рушниці дитячі і нічим не заряджені з метою безпеки гри. Вбивши зайця, ви несете його в свій куток, зрозуміло?
— Зрозуміло,— сумно мовив довгий, зігнувши цього разу праву ногу.
— Тепер я одягну вам маски. Для того, щоб ви нічого не могли бачити, отвори для очей у масках заклеєні. Зрозуміло?
— Що ж тут незрозумілого, школу закінчили,— сказала "ріпка".
— Увага. Одягаю маски.
Довгому дісталася понура маска п'яниці, вуха якого стирчали, і мав він навислий ліловий ніс. Короткому — щось жовте, плескате, яке ніби принюхувалося. Потворну старечу пику в хустці начепили Тоні. Та найстрашнішою виявилася жіноча маска, яка припала на долю веселої золотої "ріпки". Роздута, синювато-рожева стареча голова, майже без очей, з одним вухом, з паралітично розкритим, скошеним набік ротом. Клінічна маска ідіотки. Усі четверо замаскованих стояли з рушницями на плечах посеред залу, наче вихідці із жахливого сну алкоголіка.
— Увага, приготувалися. За моїм сигналом гравці починають гру "Полювання на зайців". Увага, почали!
Зіна свиснула в свій свисток, чи то спортивний, чи то міліцейський. Першою рушила з місця дівчина — золота "ріпка" — з рожевим кошмаром замість голови. Вона зняла рушницю, старанно націлилась, "вистрілила" в невидимих зайців і, твердо ступаючи, подалася по здобич. Мабуть, нічого не бачачи, і справді важко зберегти напрям руху. Вона взяла правіше, аніж треба, пройшла повз зайців, присіла навпочіпки й почала нишпорити по порожній підлозі, безтямно поводячи ідіотичною головою. У залі пролунав смішок. "Який жах,— думала я.— Що це таке?.." Тепер схопив рушницю цибатий — Саша Лук'янов чи не Саша Лук'янов? — той, з головою п'яниці. Він, мабуть, прагнув унести в номер щось своє: вистрілив, сказав "бабах" і рушив до зайців гусячим кроком, високо підкидаючи ноги. Цей оцінив відстань досить вдало. Спочатку він наступив на зайців, розбив шеренгу, потім зорієнтувався, сів на підлогу, намацав двох і, тримаючи їх за вуха, поніс у чужий куток.
— Не сюди, не сюди! — кричали йому.
Багато хто вже реготав, почулися два-три свистки. Зіна спробувала втрутитись і якось зорганізувати, та її вже ніхто не слухав. Решта масок також включилися в гру... За кілька хвилин у залі діялось щось несусвітне. Усі четверо в масках, забуваючи стріляти, сліпо й тупо швендяли по вільному простору, перечіплюючись, зіштовхуючись, обмацуючи одне одного, безладно хапаючи й перетягаючи з місця на місце злощасних зайців. Довкола реготали. Ніхто нічого не розумів, але сміялися чимдалі голосніше; я не розуміла: з чого тут можна сміятися, адже це страшно! — і раптом відчула, що більше не можу, що регочу разом з усіма...