— Чому зацікавлений?
— Він має безпосередню вигоду від цієї недоплати.
— Краде, чи що?
— Не те що буквально краде, але користується.
— Невже з цим не можна нічого зробити?
— Дуже важко. Ці заклади культурно-побутового обслуговування, грубо кажучи, тягнуться хвостом у держави. А вони, матюніни, і такі, як він, користуються тим, що державі в своєму русі досі не було коли навести законність у цій справі. Узяти, скажімо, витрачання матеріалів. Існує певна норма на операцію. Тут недодав, тут замінив, а дехто примудряється пускати в хід удруге, і це все гроші. А ще я дозволив собі загострити питання про культуру обслуговування. Краще гірше обслужитись у культурного майстра з гарною зовнішністю, аніж мати те саме погане обслуговування плюс хамство. Це настроїло проти мене тих майстрів, які ще не оволоділи культурою обслуговування...
— Послухайте, Віталію,— сказала я,— а що, коли я йому подзвоню?
— Кому?
— Та Матюніну, хай йому грець.
— Я був би вам дуже вдячний.
— Ну, то давайте телефон.
Я набрала номер. Мені відповів густий, сластолюбний бас:
— Матюнін слухає.
— Товариш Матюнін? З вами говорить директор Інституту інформаційних машин, професор Ковальова.
— Дуже приємно,— сказав бас.
— Товариш Матюнін, тут в одній з ваших перукарень працює молодий майстер Віталій Плавников.
Матюнін мовчав.
— Ви мене чуєте?
— Чую,— дещо сухо відповів він.
— Так ось, я уже другий рік у нього зачісуюсь і повинна сказати, що це видатний майстер, справжній художник...
— У нас усі майстри гарні,— сказав Матюнін металевим голосом.
— Але цей майстер... Адже ви знаєте, що в нього відбою нема від клієнток...
— Не бачу в цьому нічого особливого. У нашій системі всі майстри кваліфіковані, складають техмінімум, уміють виконувати модельні зачіски і всі види операцій. А на цього Плавникова весь час надходять скарги: грубість з клієнтами, невиконання плану...
— Але ж не можна суворо вимагати виконання плану, коли йдеться про художню роботу.
— По-вашому не можна, а в нас уся робота художня. Що ж, усім нам не виконувати план?
— Однак я дуже прошу вас врахувати мій відгук про його роботу. Мабуть, ви чуєте це не від мене одної.
— Даруйте, я більше чую скарги. Окрім того, звідки мені знати, хто це розмовляє зі мною?
Я кинула трубку.
— Я так і знав,— сказав Віталій.— Він ще й тому йде проти мене, що я не вношу йому грошей. Прикидаюся, що мені це невідомо.
— Що невідомо?
— Існує таке негласне правило,— звичайно, про нього ніде не сказано,— що кожен майстер, який бажає спокійної роботи, має вносити йому гроші, не дуже великі, але достатні, три-чотири карбованці на місяць.
— Господи, та що ви кажете, Віталію? Та чи може таке бути?
— А чого ж? У нашій занедбаній ділянці такі явища серед адміністрації трапляються. Платня невелика, чайових немає, от вони й намагаються покращити своє становище. Чого б, скажімо, він з вищою освітою сидів на такій посаді?
— А в нього, мерзотника, вища освіта? Яка ж?
— Юрист. Мені, до речі, подобається така освіта, коли її, звичайно, використовувати за прямим призначенням. Я б охоче вступив на юридичний.
— Ну, гаразд, про це ще мова попереду. Зараз добре було б викрити його.
— Матюніна? Занадто хитрий. А де свідки? До того ж, поки я перебуваю у цій системі, такий прямий виступ може завдати шкоди моїй роботі, зробити її зовсім неможливою.
Раптом він несподівано сказав:
— А я, Маріє Володимирівно, хочу йти.
— З цієї точки?
— З дамських майстрів.
— Та що ви, схаменіться: у вас готова спеціальність у руках, а найголовніше — ви любите цю роботу і у вас талант.
— Такий талант дуже не підходить для нашого часу. І ще скажу вам, Маріє Володимирівно, я на свій заробіток за кількістю не ображаюся, але мені не подобається його якість. Мені доводиться залежати від доброго бажання клієнтів, яких я навіть не завжди поважаю.
— Зрозуміло. Але тільки ви не поспішайте. Хочете, я поговорю про вас на кіностудії? Може, вони візьмуть вас?
— Я вже довідувався. На кіностудії вимагається спеціальна освіта, художній технікум, там береться до уваги не якість роботи, а лише папірець.
— А ми побачимо, може, й вийде. Тільки не поспішайте, гаразд? Ну, до побачення, Віталію, не розстроюйтеся.
Віталій підвівся.
— Я вже настроївся. Я вас обслужу.
А з кіностудією все виявилося не так просто, як я гадала через свою наївність. По-перше, не було вакансії. Окрім того, справді потрібен був папірець. Але мені обіцяли подумати. Дуже вже я просила за Віталія. Згнітивши серце, я навіть видала його за свого двоюрідного небожа (не знаю, чи є таке родичання?).
— Тільки через те, що ви просите, та й то хто-зна,— сказав мені адміністратор.
14
Вдома відбувався черговий спектакль з хлопцями. Я ніколи не можу переконати їх, що гніваюся я цілком серйозно. З усього вони роблять балаган.
— Паяци,— сказала я.
— Хіба ти людина? Ні, ти паяц! — заверещав Микола огидним голосом.
— Чого ти репетуєш, дурню?
— Опера "Паяци", музика Леонкавалло.
Ох, як мені інколи хочеться затопити йому у вухо — чомусь саме йому, а не Кості.
— Юність,— озвався Костя,— ти розумієш, мати, юність вимагає особливої уваги, чуйності, так би мовити...
Задзвонив телефон. Підійшов Микола.
— Володарко, тебе. Хто б він не був, молюся богові за його душу!
Я взяла трубку:
— Слухаю.
Я не одразу впізнала голос Віталія. Він увесь дзвенів зсередини.
— Маріє Володимирівно! — закричав він.— Маріє Володимирівно, можете мене привітати! Я більше не дамський майстер! Я покінчив з цією спеціальністю!!
— Що ви? Так скоро? Адже я просила вас не поспішати... Мені обіцяли дещо...
— Нічого не треба, Маріє Володимирівно. Я хочу бути зобов'язаним тільки собі.
— Ви що, пішли з роботи? Куди ж?
— На завод, учнем слюсаря. Я дуже задоволений, дуже!
— Як же так? Чого так раптово?
— Я раптово не чиню. План продуманий в усіх подробицях. Працюватиму в колективі, складу за десятирічку, потім за інститут. Але вас, Маріє Володимирівно, як виняток, я завжди обслуговуватиму. Я згоден їздити до вас додому, навіть коли буде важко з часом.
— Дякую, Віталію. Велике спасибі. Бажаю вам успіхів, розумієте? Якщо потрібна буде якась допомога...