Дамський майстер

Страница 13 из 15

И. Грекова

Віталій замислився.

— Можливо, що кохаю. Адже я ще молодий і сам не знаю, кохаю її чи ні.

Він заходився коло моєї голови і замовк. Я теж мовчала.

— Маріє Володимирівно, я хочу поставити вам одне запитання. Можна?

— Звичайно.

— Маріє Володимирівно, я вас дуже високо ставлю за розвитком, цілком серйозно, і навіть поважаю більше, аніж рідну мачуху... Ви, звичайно, маєте великий досвід. Я хотів запитати вас: за якою це ознакою можна довідатися, кохаєш людину чи ні?

Оце-то запитання! Доведеться відповідати. Я подумала.

— Ви поставили мені важке питання, але я постараюся відповісти на нього. По-моєму, головна ознака — це постійне відчуття присутності. Її нема з вами, і все ж таки вона тут. Повертаєтеся ввечері додому, відчиняєте двері, кімната порожня,— а вона тут. Прокидаєтеся вранці — вона тут. Приходите на роботу — вона тут. Відкриваєте шафу, берете інструменти — вона тут.

— Це я розумію,— сказав Віталій.

— Ну от і добре.

Знову помовчали, цього разу довше, і нарешті він заговорив:

— Маріє Володимирівно, ви дуже зрозуміло мені пояснили ознаки, і тепер я повністю усвідомив, що в такому розумінні я Галю не люблю.

— Ну як, поговорили? — зустріла мене Галя.

— Поговорила.

Отут би Галі спитати: "Ну і як?" Але вона не запитала, і так усе зрозуміла. Чутлива дівчинка моя Галя.

Ех, горе жіноче! І завжди воно однакове, і нічим йому не зарадиш...

13

В середині зими захворів і помер Мойсей Борисович, і крісло поряд з Віталієм спорожніло. Жаль, хороший був старий... Якийсь час його ще продовжували питати по телефону,— мабуть, ті гарні старенькі з блакитним волоссям,— а потім і ця ниточка урвалась, і про старого майстра всі забули.

А напровесні над сусіднім кріслом з'явилася нова постать — жінка-майстер, на ім'я Люба. Велика, важка, як битюг, з витравленим перекисом нахабним волоссям. Віталія вона зразу не злюбила. Ще б пак! До неї ніхто не хотів, усі до нього. Коли Віталій працював, вона із удаваною байдужістю полірувала пилкою свої яскраво-фіалкові нігті і співала: "Тірлі-тірлі". Інколи підходила до черги і наче ненароком кидала:

— Обслужимося, дівчата? Га?

— Ні, ми вже зачекаємо.

Їй перепадали в основному "першоразівці" — сільські жінки з білими зморшками на коричневих обличчях, які сором'язливо витягали з волосся кольорові пластмасові гребінці й питали: "А на шість місяців у вас роблять?.." Люба обслуговувала їх гидливо, черв'яком стуливши яскраво-червоні губи.

Мене вона теж незлюбила. Я, наприклад, завжди з нею віталася, а вона не відповідала. Якось я затрималася, перекладаючи Віталію англійський журнал, і чула, як вона сказала касирці:

— У самої діти дорослі, незабаром онуки, а вона — з хлопчиськом. І думає, що вона гарна: фе-фе, а краси ніякої нема, сама повнота.

А Віталій починав нервувати, усе частіше неввічливо поводився з жінками, які напосідали на нього, кажучи: "Я один, а вас багато..."

І от одного разу, прийшовши до перукарні, я побачила, що він плаче. Якщо можна плакати сухо, то він саме це і робив. Він судомно прибирав у себе на столі і плакав беззвучно і зло, кліпаючи віями. Ех, діти... тоді одна, тепер другий. Я підійшла.

— Маріє Володимирівно, пробачте мені, я не зможу обслужити вас...

— Що сталося, Віталію?

— Нічого особливого не сталося, тільки я повинен зараз піти додому.

— Та що ж, однак, з вами? Не відпущу вас, поки не скажете.

— Я мав передбачити це.

— Що передбачити? Ану, сядьте-но, Віталію, і розкажіть мені усе як є.

Він сів.

— Маріє Володимирівно, я так і знав, що вони не дадуть мені спокійно працювати.

— Хто "вони"? Люба?

— Так, і Люба, та й інші знайшлися, солідарні з нею, майстри з чоловічого залу, і касирка Алевтина Петрівна. Я давно дратую їхню нервову систему своєю роботою. До мене ходить клієнтура, я дозволяю собі багато часу витрачати на операцію, план страждає, і, знову ж таки, мене треба кликати до телефону — усе це озлоблює їх проти мене. Окрім того, є багато бажаючих. Я просто не в змозі обслуговувати всіх бажаючих, мені це не цікаво навіть економічно. Для чого це я зачісуватиму будь-яку клієнтку — вона приходить двічі на рік: на Травень і на Жовтень, від сили на Новий рік. Вибираючи собі клієнтуру, я завжди дивлюся, чи можу я в цьому випадку взяти щось для свого розвитку, а не те щоб обслуговувати всіх і кожного. Вони ображаються, пишуть у книгу скарг. На мене вже зібралося кілька скарг, але мені це байдуже, оскільки мене цікавить робота і лише робота.

— Ну, а що ж так засмутило вас сьогодні?

— Стався такий випадок: вони викрали в мене з кишені записника, де записані адреси і телефони клієнток, і передали його до профспілкової організації для розгляду справи.

— Якої справи? Хіба ви не можете записувати будь-які адреси, які вам заманеться?

— Звичайно, формально можна, але фактично ці жіночі адреси показують, що я маю свою клієнтуру, а це суворо заборонено. Я маю опрацьовувати всіх однаково і давати план. Я не допускаю себе до цього, бо, даючи план, я мимохіть скочуватимуся в бік халтурної роботи. Зараз, наприклад, модна лінія вимагає чубчика. Цей чубчик треба продумати, у мене на один цей чубчик більше часу піде, аніж на весь перманент. В існуючі норми це не вкладається. От вони, спираючись на всі ці факти — записник, скарги, невиконання плану,— збираються роздути проти мене цілу справу.

— Поміркуємо, Віталію, чи не можна якось допомогти вам?

— Я уже міркував, і допомогти мені важко. Річ у тім, що у нас досить бездарна директриса — грубощі, образи майстрів, буквально матюки. До того ж Матюнін проти мене.

— Хто це такий Матюнін?

— Це завідуючий сектором перукарень нашого управління культурно-побутового обслуговування.

— А за що ж він проти вас?

— За мої виступи. Тут мене висунули секретарем комсомольської організації по району. Я не відмовився, хоч і не маю часу. Я маю просуватися в своєму розвиткові, діставати авторитет. Авторитет я маю не такий уже маленький, але й не дуже великий, середній. Так от, я виступив на комсомольських зборах і почав загострювати питання. Говорю, говорю, загострюю...

— Яке ж питання ви загострювали?

— Щодо амортизації інструменту. Кажу: "Коли буде порушене питання про неподобства виплати компенсації за амортизацію інструменту?" Так і сказав і цим дуже виграв у своєму авторитеті. Матюніну це, певна річ, не сподобалось, він сам зацікавлений у тому, щоб не виплачувати амортизацію.