Нашим мисливцям він одразу звелів прив’язати собак. А я наказала слузі, щоб прив’язав і мого хорта, адже й справді, якби їх не поприв’язувати, могло б бути багато шкоди, бо ніде ми раніше не бачили стільки зайців та найрізноманітніших птахів і стільки стад оленів та сарн.
Форстмайстер, побачивши, які ми чемні, наказав своїм хлопцям убити для нас двох фазанів. Це було зовсім неважко, бо довкола в траві та на деревах їх було дуже багато. Мисливці вмить, як і звелено, принесли пару фазанів, форстмайстер передав їх нашому візникові, проїхавши півмилі, попрощався з Ягодою й швидко поскакав зі своїми людьми в місто, ми за ним, а в місті роз їхалися на ночівлю.
Того самого вечора прислав прелат двох ченців, щоб запросити всіх нас назавтра на обід. Наступного дня біля одинадцятої прийшли ми до монастиря. В першій світлиці нас дуже гостинно зустрів прелат. Принесли каву й ракію. Хто чим бажав, тим і пригощався. Прелат розмовляв з нами про різні речі, про війну й про край, з якого ми приїхали, й отак минув час до обіду.
Коли ми ввійшли до їдальні, страви вже були на столі. Посуд був із срібла, стіл мармуровий, завдовжки майже в два з половиною, а завширшки близько двох аршинів. Стіл вигравав яскравими барвами, сяяв червоним, зеленим, синім, білим та жовтим. Край стільниці був на долоню вширшки позолочений. У центрі стояв таріль майже в аршин завбільшки. До тареля було вставлено трубку, яка виходила під столом, а на тій трубці був кит, вилитий зі срібла. Він зображав того кита, який проковтнув, а потім вивергнув зі своєї утроби пророка Йону. Сам цей кит, без тареля, як нам сказали, важить двадцять фунтів. Луска на ньому наче з золота. З внутрішнього боку вінець стояли два сполучені тонкі кружала, одне срібне, а друге позолочене, а на них блакитні кришталеві позолочені ж келихи з пивом. Пізніше в них наточували й вино.
Тільки-но ми сіли за стіл, прелат покрутив таріль, і з китових ніздрів двома цівками заструменіла вода. Цівки були тонкі, наче гусяче перо, висотою до двох аршинів, крім того, із зубів виходили струмені, а з вух текли дві тонкі, як нитка, цівки.
Стелю їдальні прикрашено картинами й золотом. Картини зображували різні події з історії. Стіни викладено кам’яними плитами, в одному кутку стоять мармурові ночви, а над ними в стіні кран з позолоченої міді. З того крана текла холодна вода, її наливали в келихи та подавали до столу. У ночовках відполіскували келихи, а вода стікала донизу. Завіси на дверях та вікнах були коштовні, із золотими торочками, китицями та тасьмами. Під час обіду церковний орган вигравав різні пісні. Підлога була з горіхових дощок, помережаних уставками різного кольору,
Після обіду ми перейшли до покоїв прелата, де нас пригостили солодощами та кавою.
Вранці після цих відвідин прелат дав мені супровідника до Відня, а якщо знадобиться, то й далі.
— Це поручник, моя довірена людина, — додав він, — ви вже знаєте його, вчора він був з нами на обіді.
Отак це закінчилося, тату, найкращим чином, і завтра до тебе вирушає назад твоя дочка
Атилія.
Отже Атилія подалась назад, засліплена розкошами прелата. Поручник справді супроводжував її верхи на прекрасному вороному коні й у заїзді Санкт-Пьольтена пригостив лимонадом. Надвечір Атилія запросила поручника до карети. Не зупиняючи галоп свого коня, він передав повід візникові Ягоді, витяг ноги зі стремен і спустився на приступку карети.
Хорт загарчав, та потім почав лащитися.
Поручник усівся поруч із Атилією й вийняв з-за обшлага якусь книжку.
— Що це, пане поручнику? — посміхнулась Атилія.
— Щось, що ви, напевне, захочете прочитати, і що вас, я переконаний, здивує.
— Мене важко здивувати, пане поручнику.
— Тоді читайте.
Рука офіцера в чорній рукавичці із золотою тютюнницею у вигляді персня подала Атилії книжку. На палітурці стояло:
"ЖИТТЄПИС ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І КАВАЛЕРА СИМЕОНА,
СИНА СТЕФАНА ПИЩЕВИЧА
(у роках 1744-1784)
Відень 1802"
Атилія розгорнула книжку, а поручник показав їй, з якого місця читати. І вона читала, все більше й більше дивуючись. У книзі було написано буквально таке:
"...Кремсмюнстер лежить у низовині, над річкою Кремсом. Хоча місто невелике, тут чимало прегарних кам’яних будинків, 3 одного боку над містом височить гора, на якій видніє великий монастир, оздоблений багатьма чудовими прикрасами. У ньому живуть ченці католицької віри, що звуться бенедиктинцями, а їхній зверхник зветься прелатом (що відповідає чинові архімандрита). Місто належить цьому монастирю. Ми ще й на дві милі не наблизилися до нього, коли показався, а потім і під’їхав до нас представник прелата, форстмайстер (так би мовити, старший над мисливцями). Він відає всією довколишньою землею й лісами цього міста та монастиря, управляє й тамтешнім звіринцем, ставком для розведення риби та риболовлею. Він скакав попереду, а за ним четверо багато вбраних мисливців з рушницями..."
Приголомшена Атилія читала опис того візиту до Кремсмюнстера 1744 року. Слово в слово тут було описано саме те, що відчула вона й про що потім написала батькові. Й олені, й сарни, й зустріч із форстмайстром та його мисливцями, й прив’язування хортів, і як люди форстмайстра підстрелили дичину й подарували її несподіваним гостям, і розкішний обід у прелата, срібний посуд і мармуровий стіл під фонтаном у вигляді кита з золотою лускою... І, нарешті, пісні, що виконувалися на органі, а в кінці цього розділу книжки було написано:
"Після обіду ми знову перейшли до покоїв прелата, де нас пригостили солодощами та кавою".
З книжкою в руці Атилія якийсь час мовчала на своєму сидінні, оббитому оксамитом кольору її волосся. В книжці усе трапилося точно так, як учора в її власному житті.
— Де ви, їй-богу, знайшли це диво? І хто такий цей Пищевич? Він ваш якийсь родич? — спитала здивована Атилія свого супутника, з легким острахом повертаючи йому книжку, — навіть кількість подарованих фазанів збігається. Я вже більше не знаю, чи йшла в гості до прелата позавчора, чи сто років тому, і чи зараз я їду з Кремсмюнстера, чи вийшла з книжки?
— Просто з книжки, вродлива панночко Атиліє, — мовив поручник і перевів розмову на інше: — Напевне, ви в Кремсмюнстері мали чимало залицяльників.