Тут Атилії щось спало на думку. З шухляди вона дістала ключ від їдальні й побігла туди. Їдальня її приголомшила. Стіни — гола цегла, але стеля була закінчена, пофарбована й сяяла гіпсом та позолотою. На ній було зображено синє небо з Сонцем, Місяцем та зірками. Найнезвичайнішим здавалося Сонце. Воно було у вигляді золотого годинника, що, на жаль, не діяв, зупинившись за 10 хвилин до десятої. На небі було ще дивніше: там сяяли лише чотири зірки. Найнижча спинилася над вікном, у якому лежав, неначе у скляній в’язниці, кораблик, такий самий, якого зробив був Атилії з хлібної скоринки та дерев’яної палички для набивання люльки Дамаскин того першого дня у їхньому домі.
— Наче йдеться про якесь плавання, — подумала Атилія, — наче Дамаскин закликає мене в дорогу! Наче мушу прямувати за зорями, аби не заблукати. Але навряд, щоб це було все...
І вона пильно оглянула речі, розставлені попід стіною. На перший погляд їх і тут було напхано без будь-якого ладу. Та враз вона зупинилася й перевела подих, зрозумівши, що предмети у їдальні не починаються всі з тієї самої літери, як у світлиці. Можна було щось спробувати. Вона почала повільно вимовляти перші літери предметів умеблювання справа наліво від входу, але нічого не виходило. Тоді почала зліва направо, і серце її заграло від щастя, коли склалося послання. Звучало геть неймовірно та незрозуміле, проте воно тут було. Початкові літери речей підряд можна було скласти у три слова.
"Аршин сто миль" — переказували їй предмети, розставлені у палаці, а закінчувалося речення в одному з вікон із ступкою. Послання Дамаскина, безперечно, було в домі. Його тільки належало уважно прочитати.
— Ягодо! — гукнула Атилія радісно й наказала візникові виміряти, скільки буде від першої до другої зірки на стелі їдальні.
Той зніяковів, але послухався.
— Аршин з половиною, — мовив він з драбини.
— Яке місто за сто п’ятдесят миль звідси? — із сум’яттям запитала Атилія.
— Дивлячись, у який бік вирушити, панночко. Ми, так би мовити, в Аді. Якщо рушимо на південь, то хто знає, куди потрапимо, до Белграда чи, може, ще далі...
— Виходить, не знаємо ще нічого, — сказала собі Атилія й знову задивилася на Сонце у вигляді годинника. — А якщо годинник слід розуміти як компас?
У неї на грудях висів на золотому ланцюжку саме годинник-компас. Вона відкрила його й подивилася.
— За 10 до десятої — північний захід! — вигукнула вона й запитала Ягоду: — Яке місто за сто п’ятдесят миль звідси на північний захід?
— Та Будим, шановна панночко, яке ж бо інше?
— Міряй далі! — гукнула йому Атилія.
Відстань між другою та третьою зіркою на стелі була трохи менша, ніж межи двома першими, — дорівнювала аршину й тридцяти, значить, необхідно було від Пешта їхати ще 130 миль. По небесній карті Дамаскина Атилія зараз могла пересуватися без компаса, за допомогою зірок. Цей другий відтинок шляху вів її майже просто на захід. Це ясно показували зірки на небі їдальні.
Відстань між третьою та четвертою зіркою була ледь аршин з хвостиком, а це, якщо розрахунки Атилії були точні, становило ще близько ста миль. І знову зірка вела її просто на захід. Тільки цю, четверту, зірку було намальовано не так, як інші. Її було позначено на небі у формі золотого хреста.
— Запрягай! — гукнула Атилія Ягоді й зареготала, подумавши: "Гадаю, Дамаскин не посилає мене в монастир?"
Вже наступного дня вона попросила в батька дозволу вирушити в дорогу. Той дав їй лаковану з позолотою карету. Ягоду за візника, хортів та своїх озброєних мисливців, щоб верхи супроводжували її. Челядь він одяг у святкове вбрання, а одного скороходця на борзому коні послав на один день їзди верхи вперед, щоб він підшукав їм у Пешті нічліг. Свого хорта з кімнати для музики Атилія посадила до себе в карету, і вони виїхали вже на другий день зранку.
У Пешті Атилія переночувала, потім у Будимі в якійсь кондитерській біля церкви святого Стефана поласувала тістечком, а Ягоді доручила розпитати, що міститься за сто тридцять миль на захід від Пешта.
— Що там може бути? — відказав здивований кондитер. — Це будь-хто знає: там Відень.
— Жени тоді до Відня!
Так панночка Атилія поїхала до Відня, розмірковуючи, що буде після Відня, а Ягода клопотався нічлігом для неї, челяди, коней та собак. У Відні Атилія звеліла, згідно із вказівками з Дамаскинової їдальні, далі подорожувати просто на захід. У Санкт-Пьольтені вони зупинилися біля крамниці лискучих скрипок. Над входом золотими буквами було написано:
"EUSTAHIUS STOSS".
Тепер дорогу розпитувала сама Атилія.
— Якщо звідси попрямувати далі, до Лінца, чи є там якийсь великий монастир? — спитала вона в старого скрипкового майстра.
— Авжеж, — відповів їй той. — Там буде, gnedige Fräulein, Kremsmünster! П’ять днів потому Атилія сиділа в готелі міста Кремсмюнстера й писала батькові листа. Хотіла бодай частково передати йому чарівність незабутніх вражень, які отримала в цьому місті за останні три дні.
Любий тату!
Кремсмюнстер лежить у низовині, над річкою Кремсом. Хоча місто невелике, тут чимало прегарних кам’яних будинків. З одного боку над містом височить гора, на якій видніє великий монастир, оздоблений багатьма чудовими прикрасами. У ньому живуть ченці католицької віри, що звуться бенедиктинцями, а їхній зверхник зветься прелатом (що відповідає чинові архімандрита). Місто належить цьому монастиреві. Ми ще й на дві милі не наблизилися до нього, коли показався, а потім і під’їхав до нас представник прелата, форстмайстер (так би мовити, старший над мисливцями). Він відає усією довколишньою землею й лісами цього міста та монастиря, управляє й тамтешнім звіринцем, ставком для розведення риби та риболовлею. Він скакав попереду, а за ним четверо ошатно вбраних мисливців з рушницями. Наблизившись, він запитав про старшого нашої валки, оскільки ж Ягода в своєму парадному вбранні їхав верхи попереду нас, то відповів, що це він. Тоді форстмайстер зняв зелену оксамитову шапку з білою китицею, передав вітання від прелата, а також прохання не вбивати звірів та птахів. Після цього Ягода наказав, щоб ніхто не смів стріляти або з хортами ловити дичину та запевнив форстмайстра, що сам особисто відповідатиме за монастирський маєток, і жодної шкоди не буде.