ДАЛИНА
І
Це було так давно... Так давно...
Весна шуміла вулицями, в берегах, у городах. Із землі настирливо, плодючо й парко випиналось життя. В калюжах купались горобці... На подвір'ях рапісно ляпотіли крилами півні й викрикували весну. А вона сонячно йшла, трощила на річці шкляні гори й каламутно брела вулицею, розмиваючи,снігові рівчаки.
Було сонячно й радісно. В мене повні шкарбани води, задрипана материна свита, а я бігаю з хлопчиками, або лаштую посеред вулиці гатку. Був я непосидючий, меткий. Намагаюся спинити весняні потоки, а вони не слухають мене, напливають, розмивають мою гатку і пливуть, і пливуть.
Скільки таких весен промайнуло!
Я зажмурюю очі. Це було так давно... Вдумуюсь глибше. Дужче зажмурюю очі. Одриваюся од су-часности й поринаю далеко в минуле.
Так! Це було так недавно.
Ось я прожогом лечу на лозині до річки "напувати коні". Позаду стовпом курява. Мене доганяють товариші. Я голосніше погукую на свою лозину "но" і стьобаю її з усеї сили, щоб мене не догнали.
Я дуже любив річку. Закачаю вище колін штани й вовтузюся в берегах. Наколупаю липкого глею й ліплю. Ніхто так не вмів ліпити. Мене оточує дітвора. Л ну, нехай я зліплю коника або півня. Ні, хай я зліплю чоловіка, а його за ногу кусає собака!.. Я ліплю все. Воно засихає і стає тверде.
Одного разу жінка брала з річки воду й побачила, що я ліплю:
— Ач, як гарно! А ну, діти, киньте оце все в огонь, нехай згорить.
, — Нащо? Та воно ж не згорить?
-— Згорить, — сказала жінка, взяла відра на коромисло й пішла.
І коли ми перепалили коня й собаку, вони були дуже міцні. Тоді я вже так і робив. Зліплю було вітряка, біля нього віз із лантухами стоїть, або юнкера на коні, та й показую всім, задаюся. Та як же мені не задаватися? Один окуляристий чолов'яга з міста сказав мені, що це скульптура, а я—талант. Ти, каже, з цього хліб їстимеш, а тебе ввесь світ знатиме.
Ліплю. Дивиться на мене мати, дивиться, та як стусоне...
— Женити пора, а воно грається... Он води ні краплі, — і накинула на мене відра. Піду й забарюся. Біля річки — юнкери. Той із-за горбика присів та малює, а той прямо на коні. Стрункі такі юнкери. В синіх галіфе. Чоботи блискучі, вище колін. На підборах • остроги дзеленчать... картузи широкі, пружинисті. Які вони щасливі, ці юнкери! Малюють собі. Коні в них бистрі, розумні та гладенькі, аж вилискують.
— Барин, барин, дайте карандаша!.. — А юнкери щось поміж себе забалакали, усміхнулися.
— Зачем тєбє карандаш?
— Я малюватиму.—Знов усміхнулися: — Нєту.
— Та дайте! — І один так-і кинув огризок олівця ■
— Вхопив я того олівця й біжу до відер, а тут мати, як опарена кидається до мене. Я тікаю. Несе мати відра додому сама.
Я дістаю паперу, і собі, як юнкер, малюю. І присідаю за горбиком, і навстоячки, а то сідаю на лозину верхи, і малюю, як на коняці. До мене приєднуються товариші й ми всі, як юнкери, горді й розмовляємо по-російському. То розбігаємось у всі кінці, то ладненько стаємо в ряди, бігаємо на лозинах. Або вриваємось на чужий город і полосуемо баклажани. З повними пазухами летимо на село.
А ввечорі я крадькома підходжу до хати. Вона тепер якраз непривітна. Розхристана, маленька, придушина до землі. Одне вікно затулене подушкою, схилилось. Наче скоро випаде зі стіни. Двері перекошені. Одна половина даху накрита ще позаторішньою соломою, що вже обтріпалася й була придавлена розламаним колесом і ще якоюсь дро-венякою. Ця хатка обгороджена тином зі старих дрючків, обвішаних горшками та порватим лахміттям...
Я вже переліз через тин, що од города, й ховаюся за маленькою скиртою соломи. До хати боюсь іти. Мати сидить біля порога, латає мої штани. Вчора лазив на вишню до діда Корнія й розпанахав холошу.
Мати задумана, маленька. В рясній важкій спідниці, .в білій сорочці з вишитими уставками. Лице жовте, вимучене, а на носі низько лежать окуляри. Перевертає мати ті штани, перевертає пильно й лагідно вдивляється в них, може десь іще залатати треба, і від цього напруження на чолі збирається кілька молитовних складок.
Я боязко зиркаю з-за скирти, і мені хочеться до матері. Уже хотів іти, коли це на подвір'я з криком розлютовано вбігає багачка Кериха. Вона прямо до матері.
— Скажи отому своєму виродкові — хай не лазить по городах! Я йому не подарую! Я його зувєчу! Придушу! Усі баклажани пообносив, чорт! Що я тепер робитиму в світі? Ну, що тепер?! Прикажи, бо я його розчавчу!..
Мати журиться:
— Ну, що ж... Та чи я його посилала? Чого ото б його кричати? Прийде — наб'ю.
— Ото, як собі хочеш, а я йому не подарую!.. — Кериха зникає.
Мати кинула латати, сперлась на лікоть і зажурилась,
Я розумів її й через те не хотів іти. до хати. Коли б я зараз з'явився, то був би битий. А як прийде батько (не рідний), тоді нічого боятися. Він скаже матері: "та що ти з нього хочеш? Виросте, сам порозумнішає". Як мати кинеться бити, він не дасть. Батько зараз машинує в людей. На його треба почекати. Я сиджу собі під скиртою й звірком зиркаю на матір. Ось вона встала, однесла те, що латала, і знову вийшла. Іде до соломи. Я .ховаюсь на другий бік скирти. Набравши охапок соломи, мати йде в хату. Я зариваюся глибоко в солому й сиджу. Ота ще мені Кериха! Яка вона противна. Вона роздушить! Хоче з-за вугла камінюки. Оце піти зараз і ошешелити. Або буде до річки гнати корів — не зглянеться, звідки й лихо візьметься. Вона роздушить!..
Далі думка перекидається на юнкерів: я Юнкер, їду на коні селом. Піді мною кінь, як змій, високо голову тримає, крутиться на одному місці й ірже. Я в синьому галіфе, в блискучих чоботях, б'ю острогами коня під боки. Він пускається скоком, а на мене всі дивляться. Тоді...
— Де ж це він? Досі нема? — почувся батьків голос, а мати лається і про Кериху розповідає. Я визирнув. Ніяк не наважусь показатися. Сідають надворі вечеряти. Чорно надворі. А згодом блиснув своєю лисиною місяць і залив коло холодним зеленуватим кольором. Батько на ряднину кладе хлібину й кавуна. Мати борщу насипає. Мені захотілось їсти, і я одважився вилізти з соломи. Підійшов несміливо. Дивлюся в землю, колупаю під нігтями.
— Сідай, чортяко! — сказала мати, а батько лагідно: