— Так ти баклажани крав? А? Ну, сідай. Сідаю.
— Ач, як хватає! Ач!.. — Мати мене трахнула ложкою по лобі. Од товстої дубової ложки в-мене в очах засвітилися свічечку. Я розгнівано кидаю ложкою й не хочу їсти.
— Ну, та й дурна ж ти, — крикнув батько на матір. — Та тією ложкою можна чоловіка вбити. Так трахнути!..
Якби батько змовчав, я б тільки розізлився, а після цих слів мені навернулися сльози. Я сів з ногами на призьбі й схлипую. Батько з матір'ю сперечаються, і я зо зла блимаю на матір. Я відчуваю в батькові теплу прихильність до себе. І чорна борода, що на дві половини лежала на грудях, і" вуси, що мокли в ложці, пушисті чорні брови, і високе світле чоло, облите місяцем — все це було таке приємне та лагідне.
— Потачку даєш!—зозла крикнула мати. А батько встав, повів рукою по бороді, відгорнув м'якого чуба назад і повернувся на схід. Його рука поволі підіймається на чоло, тоді на праве, на ліве... Очі мигали, ніби налиті чорного масла, вперто дивились на схід, а тоді повернулися до мене:
' — Сідай.—Я сів вечеряти. Ставало холодненько... Насувала ніч. Місячна, прозора ніч. Дзвінко, виразно й густо шуміли дерева, а місяць, як кругла льодина, що випала з діжки й сковзається по небі. На неї налетіла хмара і вкрила з головою.
Я спішу спати. Власне, лежати. Я люблю лежати й думати. Мати ночами сидить і пряде, або вишиває. Співає тужно-тужно. Часто з піснею плаче. Я виглядаю з-під свого вкривала й слухаю. За піснею я уявляю собі цілу картину: "Жито в полі збито копитами. Козаченька вбито й у жито затягнуто. Та ше й китайкою накрито". Або: "Щось у лісі гукає, дочка шукає неньки. Шукає і не знаходить. Ой, шукала не знайшла, заплакала та й пішла". Мені стає сумно, я напружено вслухаюся в пісні...
І ось неначе я в лісі. Бачу ту дочку. Вона знаходить матір мертву. Просить її встати, але мати обзивається: "не встану, не піду, головоньки не зведу".
Коли моя мати перестає співати, я розглядаю стіни. Всі стіни в хаті, починаючи од комина, розмальовані. Власне, не розмальовані, а поляпані — червоною, жовтою, зеленою й якою хочте фарбою з глини, і стіни наче в к іітах. Так матері подобається. Я вдивляюся в кожну ляпку, і вона мені —щось нагадує. Або собаку, або коня... Я вдивляюсь дужче і переді мною розгортається якийсь краєвид. Ось, наче, хлопці, дівчата, юнкери на конях, мости, ліси, хати... Я вкриваюся з головою й починаю думати.
Юнкери. Пишуть вони, пишуть...' Що вони пишуть? Певно, вчилися в школі. Школа. В сусідньому селі є школа, а я й не вчуся. Батьки бідні. Навіть їсти часом нема чого. Цими днями коника виліпив, за шмат хліба обміняв. А багаті в школі вчаться.
У мене й паперу нема, і торбинки для книжок. Та й книжок нема.
1 крутиться думка на одному місці... Школа — юнкери—коні—скульптура—чолов'яга в окулярах— коні, юнкери, школа... А яка то школа? Чомусь я уявляю собі школу, як довгий вузенький коридор з товстими білими колонами біля входу. В коридорі бігають з галасом діти, а поміж них ходить вчителька і свариться на всіх пальцем. ^А юнкери? Де вони взяли коней? Пишуть. А я писати не вмію. Ліплю. "В мене є хист". Скульптура. Чоловік в окулярах.
І багато дечого мені не зрозуміло. Я напружую всі свої сили, щоб узнати дещо, хоч трохи, але для мене все лишається таємницею. Я розумію тільки одно: що в світі є щось таке дороге, коштовне, хороше, чого не можна бачити, дістати, не можна взяти рукою... Так. Воно єсть, неодмінно десь є, але воно далеко, далеко. Ах, як хотілося б мені його побачити.
Як почав стомлюватись, виглянув з-під свого вкривала. Місяць уже заховався, і в хаті темно. Мати вже спить. У вікно заглядає чорна ніч, а по хаті ходить таємна тиша.
11
Була собі звичайна осінь. Суха, шепелява. Як і завше, повна листя, суховію, бабиного літа. Ходить собі осінь навколо нашої хати, обвіває старенький тин, повіває, зиму віщує та підмітає листя топольки, що одиноко, сумно звисла на хату й густо встилала її своїм листям. Стоїть собі хатка, мов копичка позаторішньої соломи, а з неї листя тополине сиплеться— й товсто стелиться на подвір'ї. Стелиться листя, кружляє, повне печалі й туги золотої.
Цвіла собі осінь мов на морозі дівчина, розпустила свої розкішні буйні коси й гуляє, а пругкий, дебелий парубок-вітер нахабно й жорстоко тріпа її коси, як хоче, знущається, зрива з голови її волосся й топче під ногами. Дошкуля осені вітер. Обража її, і вона, знесилена, пожовкла впала йому в ноги й розплакалась. Заридала осінь тужно, залилась слізьми й потопила себе в своїх сльозах.
Прийшла люта, немилосерна зима, в біле закутана. Подивилася з призирством на осінь, скинула з себе білизну й накрила нею жовте, виснажене лице осені.
Зима в нашу хату вкотилася горем. Мої брати та сестри служать по наймах, а мене мати не до-люблює, що даремно хліб їм.
— Тут самій жерти хочеться... Іде вони в чорта понабиралися на мою голову? Та якби який чорт умер на селі, може на похороні пообідала б.
— А я ікону ніс би, — кажу я. — І рушник був би, і хлібина. — Мати мовчки погоджується й додає:
— Як на зло й не вмирає ніякий чорт... Господи, прости мене грішну.
— Коли б літо швидше... Коли б швидше,— каже батько: а там. . Буду— баштани глядіти людям, чи інше щось... Ех, добро літом, а зимою...—батько махнув базнадійно рукою, одягся в дрантя, взяв сокиру на плечі й пішов до міста. Може кому дровець урубає.
Я без тями чекаю батька. Буває так, що щось і принесе. Вийду було надвір, гляну... Лежить зима, як біла собака. Кусає мене і за носа, і за вуха. Нюхає мої порвані шкарбанГй, зазирає в пазуху, в порвані холоші... Покручусь, покручусь та — вхату. А в хаті теж зимою пахне. Так я зиму й прозвав білою собакою.
" Одногб разу виходжу, дивлюсь, а собака смирна. Не кусається. Та й зовсім не біла вона, стала ряба. З чорними плямами. Дивлюсь: із-за обрію в сонячному вінку весна йде, ляпає собаку грязюкою; задрипана, заляпана грязюкою собака покірно схопилась і віікла.
... Було радісно. Весна бере, заквітчує себе в зелені пелюстки, ходить біля нашої хати й розсипає зелень. Ходила весна, трусила своїми пелюстками, а тоді зелено, тепло й молодо зашуміла. Весна густо, кучеряво шуміла, а мати з нетерплячкою дивилась, як на лозах сивенькими котиками вибруньковувався Великдень.