До контрольної смуги довелося добиратися цілу годину. Але Габр знав: кінець повинен бути. Квадрат має скінчитися. І що далі? Сідаючи в пневмопоїзд або гвинтоплан, він завжди лише проносився за межі квадрату, твердо впевнений, що "меж" взагалі немає, що все, всі квадрати, – в одному і тому самому місці. І рухається лише час. Але тепер, коли він знав межі самого мегаполіса, він хотів знати і всі інші межі – що за будинком і що за квадратом. Все знати, не питаючи себе навіщо, який сенс. Знати, щоби знати.
Нія (II). Закінчення розмови
Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав золою.
– Ніє, я маю вам зізнатися, – стиха промовив він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. – Мене не встигли осліпити. Я бачу. Я бачу світ.
– Я знаю, – сказала Нія.
Габр не зрушив з місця, дивився на істоту, що сиділа перед ним, біля згаслого багаття.
– Звідки ви могли знати?
– Я це відчула. Ви поводили себе як зрячий. Одну секунду. Я здогадалася.
– Це ще хто-небудь помітив?
– Не думаю. Навіщо ви збрехали?
– Я не хочу руйнувати Державне Об’єднання, – сказав Габр.
– Ви боїтеся чи… У них же шляхетна мета, хіба ні?
– Я не існую, – сказав Габр. – Я лише виконавець чиєїсь волі. Нехай і шляхетної. Ви бачили, як вони зі мною поводяться? Яким тоном говорить зі мною Окс? Спочатку, коли я був сліпим, я був гвинтиком в одних руках. А тепер, використовуючи мою розгубленість, мою виняткову, незрозумілу ситуацію, мене хочуть зробити гвинтиком в інших руках. Хіба мене запитують, хочу я чи ні? Вони тиснуть на мене своєю волею, підпорядковують мене, і все. А я? Хто я?
– Ну, і хто ж ви? – посміхнулася Нія, обіймаючи себе за плечі.
– Я ще не знаю. – Габр відійшов від стовбура, присів біля теплого попелу. – Я поки що шукаю себе.
– Ви знайдете себе, Габре.
Він підняв голову і здивовано подивився на тиху істоту, що сиділа за кілька метрів.
Те кругле, величезне, що висіло тоді над морем, тепер сідало за ліс, заливаючи озерну гладь червоним блиском. Погляд Габра повз істоту летів туди, звідки виходили спокій і повнота.
– А ви знаєте, скільки загинуло при звільненні вас із диспансеру?
– Так, я боржник, – зітхнув Габр. – Те, що я зараз бачу перед собою – це диво, цей світ, – оплачено життями.
– І як же ви після цього могли підвести всіх цих людей? – промовила істота, яка темніла на тлі сліпучого кола.
– Не знаю. Я…
– Стільки поколінь, – вела далі істота, – стільки покладених життів. Вся ця база, ці загони людей – все існувало й існує лише для однієї мети, яку мусили здійснити ви.
– Зізнайтеся, – різко підняв голову Габр. – Усі помітили, що я зрячий, і Окс… Він вирішив підіслати вас, щоби ви… наодинці зі мною…
– Який ви все-таки нерозумний, – розсміялася жінка. – Ви думаєте, я вас здатна психологічно обробити?
– Тоді навіщо ви все це говорите, питаєте?
– Ви мені цікаві, як ви цього не розумієте. Може, картопля вже готова?
Габр зітхнув і пальцями розгріб теплий попіл. Картоплини були ще тверді.
– Ви не відповіли на моє запитання, – промовила істота.
– Ваше запитання… Хтось поклав життя, покоління працювали заради якоїсь мети…
– Саме так, невже вам байдуже, що вас чекали десятиліття? Якщо не цілі числення. Тільки зрячий може проникнути в Центральну Диспетчерську і знайти потрібний блок.
Кругле, величезне наполовину сховалося за деревами, і тепер відблиск на воді став чорно-червоним.
– Я боюся, – зізнався Габр. – Я боюся ось цими руками зробити жахливе. Це не моя мета, це мета Окса. І до того ж… Для цих людей усе просто: покінчити з мегаполісом, із усією системою. Винищити "світ, побудований на брехні", світ сліпців.
– А ви вважаєте, що цей світ збудований на правді? – уточнила істота.
– Ні, я згоден. Звичайно, на брехні. Він жахливий. Але…
– Що "але"?
– Ви знаєте, – сказав Габр, – останнім часом я зустрів там різних людей. Я уявляю собі: блок замінено ось цими руками. І все. Всі сигналізатори, орієнтатори, всі індикатори божеволіють, дають неправдиву інформацію. Люди застигають у жаху – з тих, хто ще не встиг впасти з вулиць у прірву. Кожного опановує жах. І старий музикант, і священик, і моя дівчина… Так, я їх загублю всіх. Всіх, розумієте? Що з вами?
Істота, що куталася в якусь тканину, здригалася.
– Я так і думала… Так і думала, – голос її переривався судомними збудженими звуками. – Вони самі собі створили пастку. Самі.
– Про що ви?
– Про Окса, про всіх нас.
– Я не розумію.
– Вони шукали зрячого – і знайшли його. Але те, що вони задумали, міг зробити тільки сліпий. Тільки.
Істота здригалася від дивних звуків, що потрясали його, витирала рукою очі.
– Не розумію, – сказав Габр.
– Технічно – тільки зрячий. А психологічно – тільки сліпий. Тому що… тому що зрячий не буде настільки озлоблений, щоби не бачити нічого навколо. У зрячого залишається весь світ, навіщо йому губити мегаполіс, чийсь світ? Він бачить інший світ, бачить світло – і світло будить надію, віру. А в них… У них усе це відібрано людьми з мегаполіса. Навічно. Їм нема чого втрачати. Їхнє життя скінчилося.
– Ви хочете сказати…
– Так, – перебила його істота. – Вони всі у відчаї! Зневірені, розумієте? І вони знайшли зрячого, щоб він став їхнім знаряддям. Але ж… але у зрячого не може бути відчаю, ніколи.
– Ви так думаєте?
– Так. Йому подарований увесь світ, диво іншої реальності. Він може йти без сторонньої допомоги, сам добувати собі їжу. Він постійно з дивом. Він – зрячий. Навіщо йому вбога мета групки зневірених і приречених? Їхні шляхи – різні.
– Звідки у вас такі думки?
– А ви думаєте, ви один такий розумний? – Голос її знову весело затремтів. – Мені про це казав один чоловік. Він теж тут. Але він занадто думальщик.
– Хто він?
– Майже ніхто. Чергує на складі. У нього є час думати. Але, знаєте, я не вірила в його передбачення.
– В які?
– Що вони загнали себе в глухий кут. Що зі зрячим у них нічого не вийде.
– А ви шкодуєте їх… – сказав, подумавши, Габр. – Коли ви говорили, що вони приречені, що вони в розпачі, у вашому голосі прозвучали співчуття, біль.
– Я дуже довго прожила з ними, – відповіла жінка. – Вони нещасні. Всі. Вони всі бачили світ, а потім їх кидали у квадрат 4-Б. Що тут дивного?