— Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на "Нову конвалію"? Ти тепер так багато заробляєш?
Кекстон спохмурнів:
— Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?
— "Сказав Павук до Мушки". Бене, я пам'ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.
— Ніхто на тебе не претендує. Суто у справі. Слово короля, не зійти мені з цього місця.
— Не знаю, що мені подобається більше. Якщо я в безпеці наодинці з тобою, то я, напевне, сплю. Ну що ж, добре, якщо слово короля...
Кекстон нахилився вперед і натиснув кнопку; таксі, що кружляло в очікуванні вказівок, прокинулося, зробило коло і взяло курс на готель, у якому жив Бен. Потім він набрав телефонний номер і запитав Джилл:
— Через скільки бажаєш, щоб принесли спиртне, солоденька? Я передам на кухню, щоб до того часу стейки були готові.
Джилл замислилась.
— Бене, у твоїй мишоловці є своя кухня.
— Одна з найкращих. Я можу підсмажити стейк на грилі, якщо ти про це.
— Я підсмажу його сама. Дай мені телефон. — Вона зробила замовлення, переконавшись, що Бен любить цикорій.
Таксі висадило їх на даху, і вони спустилися до квартири. Бенова квартира була не стильна й старомодна; єдина розкіш полягала в живому газоні у вітальні. Джилл зупинилася у коридорі, де зняла туфлі, а потім босоніж пройшлася вітальнею, ворушачи пальцями в прохолодній зеленій траві. Вона зітхнула.
— Боже, як це добре. Так ноги болять — відколи я почала навчання.
— Сядь.
— Ні, я хочу, щоб мої ноги пам'ятали це завтра, коли я буду на роботі.
— Як хочеш. — Він зайшов до буфетної, де змішав напої.
Трохи згодом вона подріботіла за ним, виглядаючи вже зовсім по-домашньому. Стейк чекав у багажному ліфті разом із запеченою картоплею, яку потрібно було лише розігріти. Вона нарізала салат, поставила його у холодильник, потім встановила на плиті режим стейку на грилі, щоб одночасно підігріти і картоплю, проте раптом зупинилась.
— Бене, у цієї плити є дистанційне керування?
— Звичайно.
— Ну тоді я не можу його знайти.
Він вивчив налаштування контрольної панелі, потім клацнув вимкнену опцію.
— Джилл, а що б ти робила, якби довелося готувати на відкритому вогні?
— Я б гарно вилаялась. Я була дівчинкою-скаутом, до того ж не найгіршою. А що б ти робив, розумнику?
Бен не відповів, підняв тацю й пішов у вітальню. Джилл пройшла, притримуючи сукню, щоб не зачепити траву. Вони серйозно налаштувалися на мартіні. Навпроти Бена стояв замаскований під акваріум стереовізійний блок. Бен увімкнув його, і гуппі з тетрасами зблідли, звільняючи місце коментатору — добре знаному Августу Ґрівзу.
— ...майже достеменно відомо, — говорило стереозображення, — що Людину з Марса постійно тримають під впливом снодійного, щоб вберегти від викриття цих фактів. Це може надзвичайно сильно збити з пантелику правління, якщо...
Кекстон вимкнув блок.
— Друзяко, — сказав він весело, — ти не знаєш і половини того, що відомо мені. — Він спохмурнів. — Хоча ти можеш мати рацію в тому, що уряд тримає його під снодійним.
— Ні, це не так, — раптом сказала Джилл.
— Що? Що не так, солоденька?
— Людину з Марса не накачують снодійним, — сказавши зопалу більше, ніж хотіла, вона поспіхом додала: — За ним постійно наглядають санітар та лікар, але не було жодних розпоряджень щодо заспокійливих.
— Ти впевнена? Ти ж не одна з його медсестер, правда ж?
— Ні. Там тільки санітари. Гм... більш важливий той факт, що жінкам заборонено до нього заходити і за виконанням цього наказу стежать кілька морських піхотинців.
Кекстон кивнув.
— Я чув про це. Річ у тому, що ти не знаєш, чи дають вони йому ліки, чи ні. Чи не так?
Джилл розглядала свій порожній келих. Її дратувало те, що Бен їй не повірив; але вона розуміла, що повинна перевести тему на себе, щоб повернутися до вже сказаного.
— Бене? Ти ж не здаси мене?
— Здати тебе? Як?
— Я знаю, що вони не дають йому ліків, тому що говорила з ним.
Кекстон повільно засвистів:
— Я знав. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то сказав собі: "Зустрінься з Джилл. Вона мій козир у рукаві". Любонько, випий іще. Ось, візьми пляшку.
— Не так швидко, дякую.
— Як забажаєш. Чи можу я розтерти твої втомлені ніжки? Леді, у вас треба взяти інтерв'ю. Публіка чекає на це з тремтливим нетерпінням. Почнімо від самого початку. Як...
— Ні, Бене! Ти обіцяв, пам'ятаєш? Якщо ти згадаєш про мене хоч словом, я втрачу роботу.
— Гм... Можливо. А як щодо "з надійного джерела"?
— Я боюся.
— Ну? Ти збираєшся розповісти все дядькові Бену? Чи дозволиш мені померти від розчарування і з'їси стейк сама?
— О, я скажу, я й так уже сказала забагато. Але ти не можеш використати це.
Бен мовчав, не випробовуючи удачу. Джилл описала йому, як обійшла охоронців.
Він перебив:
— Скажи, чи могла б ти зробити це знову?
— Що? Думаю, що так. Але не буду: це надто ризиковано.
— А показати мені шлях? Звичайно, ти можеш! Дивись, я переодягнуся електриком — брудний комбінезон, значок союзу, набір інструментів. Ти просто позичиш мені перепустку, і...
— Ні!
— Що? Крихітко, будь розумницею. Ставлю один до чотирьох, що половина персоналу лікарні навколо нього — самозванці від того чи іншого сервісу новин. Для людей це найцікавіша історія від тих часів, коли Колумб вмовив Ізабеллу закласти свої коштовності. Єдине, що мене хвилює, — так це те, що я можу наштовхнутися на ще одного фальшивого електрика...
— Єдине, що хвилює мене, — це я сама, — перебила Джилл. — Для тебе це просто історія, а для мене — кар'єра. Вони відірвуть мені голову, ноги, а потім залізницею вивезуть з міста. На цьому моя кар'єра медсестри закінчиться.
— Гм... Ось воно що.
— Так і буде.
— Леді, ви пропонуєте мені хабар?
— Наскільки великий хабар? Він має забезпечити мене до кінця мого життя в Ріо.
— Що ж... історія варта грошей, звичайно, але не очікуй, Що я перебиватиму ціну "Об'єднаної преси" чи "Рейтерз". Як щодо сотні?
— Ким ти мене вважаєш?
— Ми вже обговорили це, ми торгуємося. Сотня і п'ятдесят?
— Налий мені ще і знайди для мене номер "Об'єднаної преси".