Вона повернулася на пост, кивнула помічниці і вдала, що переглядає якісь папери. Нарешті вона згадала, що слід зателефонувати стосовно силового ліжка, яке було на першому місці. Потім відправила помічницю поглянути на пацієнта, якому це ліжко призначалось (зараз він тимчасово відпочивав на звичайному) і спробувала подумати.
Де Бен? Якби він тільки вийшов на зв'язок, вона б взяла перерву, подзвонила йому і переклала б цей тягар на його широкі плечі. Але Бен, чорти б його взяли, кудись полетів — і змусив її саму вести м'яча.
Чи ні? Гостра підозра, яка роз'їдала її підсвідомість весь день, нарешті вийшла на поверхню і глянула їй у вічі. І цього разу Джилл також подивилась на неї.
Бен Кекстон не поїхав би з міста, не повідомивши їй результатів спроби побачити Людину з Марса. Вона мала право отримати звіт, як приплічниця, а Бен завжди грав чесно... завжди.
У пам'яті промайнули слова, які він сказав, коли вони повертались з Гейґерстауну: ...коли щось піде не так, ти мій козир у рукаві... люба, якщо від мене не буде звісток, ти сама по собі.
Вона не сприймала їх серйозно аж дотепер, бо насправді не вірила, що з Беном може щось трапитися. Але зараз, намагаючись виконувати свої обов'язки, вона продовжувала про це думати. У житті кожної людини наступає такий момент, коли вона має вирішити, чи варто ризикувати "своїм життям, щастям та священним обов'язком" заради сумнівного результату. Ті, хто не впорається з цим викликом, — просто діти, які надто рано виросли, і ніхто інший. Джилл Бордмен несподівано зіткнулася зі своїм особистим викликом — і прийняла його.
О 3-й годині 47 хвилин того ж дня вона переконувала відвідувача в тому, що він не може просто принести собаку на поверх — навіть якщо примудрився прослизнути з ним повз секретаря у приймальні і навіть якщо пацієнт дуже хоче побачити цього собаку.
Коли Джилл пішла, Людина з Марса знову сів. Він не підняв книжку з картинками, яку вони йому дали, а просто чекав у позі, що її можна описати як "терпляча" лише тому, що людська мова не охоплює марсіанських емоцій чи ставлення до ситуації. Він просто тихо радів тому, що його брат пообіцяв повернутися. І Сміт приготувався чекати: не роблячи нічого, не рухаючись, — якщо знадобиться, навіть і впродовж кількох років.
Він не знав точно, скільки саме часу минуло, відколи він вперше розділив воду зі своїм братом. Не лише тому, що це місце було незвично викривлене у часі і просторі, не через послідовність нових для нього картинок, звуків та вражень, які він іще не ґрокнув, а також і тому, що культура його гнізда мала інакше сприйняття часу, не таке, як у людей. Різниця полягала навіть не у значно більшій тривалості життя, — якщо рахувати земними роками, — а в зовсім іншому ставленні до них. Речення "пізніше, ніж ти думаєш" не могло прозвучати марсіанською, — так само, як і "поспіх спричиняє втрати", та на це були різні причини: перша думка була неприпустима, тоді як остання була марсіанською аксіомою і говорити про неї було б тим самим, що й радити рибі прийняти ванну. Але цитата "це був Початок, і зараз, і завжди буде" мала такий марсіанський настрій, що перекласти її було б куди легше, ніж "два плюс два чотири", оскільки на Марсі це не було неписаним законом.
Сміт чекав.
Прийшов Браш, глянув на нього. Сміт не рухався, і Браш пішов геть.
Почувши ключ у зовнішніх дверях, Сміт згадав, що вже чув цей звук незадовго до того, як прийшов його брат, тож змінив свій обмін речовин, готуючись до нової зустрічі. Він здивувався, коли двері відчинились і Джилл прослизнула всередину, тому що не був впевнений, що зовнішні двері і справді — двері. Сміт відразу ж це ґрокнув і дозволив собі відчути радісну повноту, що з'являлася лише в присутності когось із твого гнізда, чи обраного водного брата, та (за певних обставин) у присутності Старійшин.
Його радість трішки затьмарювало несподіване розуміння, що його брат не повністю поділяє його почуття... Дійсно, він здавався ще нещаснішим, ніж той, кого не можна було врятувати від відділення від тіла через якусь ганебну невдачу чи помилку.
Але Сміт вже вивчив, що ці істоти чомусь так сильно люблять себе, що можуть стійко витримувати емоції, які здаються смертельними, й не вмирають від них. Його брат Махмуд витримував духовну агонію по п'ять разів на день, і він не тільки не помер, а й бажав викликати цю агонію, як щось необхідне. Його інший брат, капітан ван Тромп, страждав на непередбачувані жахливі спазми, яких, за Смітовим уявленням, не повинен був мати, бо через них він мусив здійснити термінове відділення від тіла, щоб покінчити з цим конфліктом, але, наскільки йому було відомо, ці його брати й досі цілісні.
Тож він проігнорував збудження Джилл.
Вона протягнула йому згорток.
— Ось, надягни це. Швидше!
Сміт прийняв згорток і в очікуванні стояв далі. Джилл глянула на нього і сказала:
— От лишенько! Добре, знімай одяг, я тобі допоможу.
Вона більше змушувала робити, ніж допомагала: їй потрібно було роздягти, а потім одягти хлопця. Він був вбраний у лікарняну сорочку, халат та капці — не тому, що він хотів їх носити, а тому, що йому сказали їх надягти. Він вже міг роздягтися, але не так швидко, як цього хотіла Джилл; вона ж роздягла його швидко. Вона була медсестрою, а він ніколи не чув про моральні заборони, але не схоже було, щоб він їх зрозумів: недоречність не сповільнила б їх, тому труднощі були суто механічними. Він був задоволений і водночас здивований довгою несправжньою шкірою, яку Джилл надягла йому на ноги, — але вона не дала йому часу її плекати, а замість паска зав'язала на його стегнах жіночі панчохи. Уніформу медсестри, яку вона надягла на нього, Джилл позичила у високої жінки, виправдовуючись тим, що її кузині потрібен костюм на маскарад. Вона застібнула накидку медсестри навколо його шиї і подумала, що цей прямий просторий одяг щонайменше приховує більшість первинних та вторинних статевих ознак — і сподівалась вона саме на це. З черевиками виникло більше труднощів: Смітові вони були замалі, а у цій зоні гравітації йому було важко ходити навіть босоніж.
Але врешті-решт вона взула його і закріпила на його голові ковпак медсестри.