Люсі насолоджувалася щастям, яке полягало в тому, що її так вирізняють, а міс Стіл для цілковитого блаженства бракувало тільки натяків на її та лікаря Девіса адресу.
Обід був прекрасний, лакеїв було багато, і все свідчило про любов господині будинку до показної пишності і про спроможність господаря потурати їй. Не зважаючи на поліпшення і нові споруди в Норленді, не зважаючи на те, що його власник, коли б не кілька тисяч готівкою, був би змушений зі збитком продати цінні папери, ніщо не свідчило про відсутність грошей, на яку він натякав своїми наріканнями, або про мізерність у чому-не-будь, окрім мізерності розмов, яку не можна було не помітити. Джон Дешвуд не спромігся сказати нічого, що було б варто послухати, а його дружина — і поготів. Утім, ставити їм це у провину було не слід, бо такими, як вони, були майже всі їхні гості, яким для того, щоб бути приємними співбесідниками, бракувало або розуму, як природного, так і розвинутого освітою, або справжньої світськості, або жвавості думки, або доброзичливості.
У вітальні, куди після кінця обіду повідходили пані, мізерність ця стала особливо очевидною, оскільки джентльмени все ж таки вносили в бесіду якусь різноманітність, торкаючись то політики, то обгороджування, то об'їжджання коней, а дам, доки не подали каву, цікавила лише одна тема: порівняння росту Гаррі Дешвуда і Вільяма, другого сина леді Мідлтон, оскільки вони виявилися майже однолітками.
Якби обидва хлопчики були присутні тут, тема швидко вичерпалася б, бо їх можна було б просто поставити потилицею один до одного. Але в наявності був тільки Гаррі, а тому з обох боків висловлювалися лише припущення, причому нікому не заборонялося твердо дотримуватися власної думки і повторювати її досхочу знову і знову.
Товариство розділилося таким чином.
Обидві матусі, хоча кожна була переконана, що її синок є вищим, люб'язно поступалися пальмою першості іншому.
Обидві бабусі з тією ж упередженістю, хоча і з більшою щирістю, твердили кожна, що вищим, безперечно, є їхній власний нащадок.
Люсі, яка однаково прагнула догодити і тим і другим, вважала, що обидва хлопчики для свого віку навдивовижу високі, і навіть уявити не могла, що один хоча б на волосинку є вищим за другого, а міс Стіл зі всією поспішністю ще палкіше висловлювалася на користь і того, і другого.
Елінор, один раз висловивши думку на користь Вільяма, чим ще сильніше образила місіс Феррар і Фанні, не вважала за потрібне повторювати її ще раз, а Маріанна, коли звернулися до неї, образила їх усіх, оголосивши, що їй нічого сказати, оскільки вона ніколи над цим не замислювалася.
Перед від'їздом з Норленда Елінор дуже майстерно розписала для невістки два полотна, і вони, щойно натягнуті на рамки і доставлені сюди, прикрашали вітальню; на них впав погляд Джона Дешвуда, коли він супроводжував решту джентльменів у вітальню, і вони тут же були послужливо вручені полковнику Брендону, щоб той міг ними помилуватися.
— Це рукоділля моєї старшої сестри, — сказав містер Дешвуд, — і ви, як людина з тонким смаком, вважаю, гідно їх поцінуєте. Не знаю, чи доводилося вам раніше бачити її малюнки, але, як багато хто гадає, вони є незрівнянними.
Полковник, хоча і зауважив, що він зовсім не знавець, все ж емоційно похвалив полотна, як, утім, похвалив би будь-яку річ, розписану міс Дешвуд. Це, як і слід було сподіватись, викликало загальну цікавість, і полотна почали переходити з рук у руки. Місіс Феррар, яка не розчула, що це робота Елінор, неодмінно побажала поглянути на них, і після того, як вони удостоїлися схвального відгуку леді Мідлтон, Фанні подала їх матері, дбайливо поінформувавши її, що вони розписані міс Дешвуд.
— Ти ба! — зауважила місіс Феррар. — Дуже мило! — І, навіть не поглянувши на них, повернула їх дочці.
Мабуть, Фанні все-таки на мить здалося, що така грубість є надмірною, і тому, трохи почервонівши, вона поквапилася сказати:
— Мамо, вони дуже гарні, правда ж? — Але відразу, мабуть, злякалася, що дозволила собі зайву ввічливість, яку можна було визнати за схвалення, тому додала: — Чи не здається вам, що вони дещо нагадують стиль міс Мортон, добродійко? Ось хто пише фарбами справді чудово! Який чарівний останній її пейзаж!
— Так, чарівний. Але ж вона у всьому незрівнянна!
Цього Маріанна стерпіти не могла. Місіс Феррар відразу їй не сподобалася, а така недоречна похвала іншій художниці на противагу Елінор — хоча вона не підозрювала, що за цим криється насправді — примусила її тут же палко вигукнути:
— Якесь дивне захоплення! Що нам до міс Мортон? Хто вона така, кому вона цікава? Ми думаємо і говоримо зараз про Елінор! — І, взявши полотна з рук невістки, заходилася захоплюватися ними так, як вони на те заслуговували.
Місіс Феррар, схоже, розгнівалася і, випрямивши ще сильніше і без того пряму спину, відповіла на цю в'їдливу тираду:
— Міс Мортон — дочка лорда Мортона!
Фанні, здавалося, розсердилася не менше, і її чоловік зовсім перелякався зухвалості сестри. Запальність Маріанни вразила Елінор набагато більше, ніж її причина, але спрямовані на Маріанну очі полковника Брендона свідчили, що він бачить лише її благородність, лише любляче серце, яке не витримало образи, заподіяної сестрі, нехай навіть і з такого нікчемного приводу.
Але Маріанна не заспокоїлася. Пихата зневага, з якою місіс Феррар із самого початку ставилася до Елінор, обіцяла її сестрі, як їй здавалося, труднощі та горе, до яких її власна роз'ятрена чутливість вселяла їй особливий жах, і, підкоряючись пориву любові і обурення, вона підбігла до сестри, обвила рукою її шию і, притиснувшись щокою до її щоки, вимовила тихо, але рішуче:
— Мила Елінор, не звертай на них уваги. Вони не варті твого засмучення.
Сказати більше Маріанна не спромоглася. Не в змозі оволодіти собою, вона притиснула обличчя до плеча Елінор і вибухнула сльозами. Всі обернулися до неї — майже всі зі щирою тривогою. Полковник Брендон схопився і попрямував до них, сам не розуміючи навіщо. Місіс Дженнінгс з вельми багатозначним: "Ой, бідолаха!" — відразу ж подала їй свою нюхальну сіль, а сер Джон загорівся таким обуренням проти винуватиці цього нервового нападу, що негайно підсів до Люсі Стіл і пошепки коротко повідав їй всю цю неприємну історію.