Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув — прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:
— Дякую, графе… Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості… До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище… Ну, та до цього ми вернемося пізніше… А що зараз?
— Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність, — порадив Безбородько.
— Так, так, ви маєте рацію, князю, — ніби ненароком обмовився Павло.
Безбородько наживки не проковтнув.
— Граф, ваша величність… Я тільки граф…
— Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім, — милостиво погодився Павло.
— А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети… Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.
— Це не найтяжчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю, — запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись. — Будуть набагато складніші…
Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.
— Так, ваша величність… В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів… Зокрема по відношенню до моєї батьківщини — Малоросії…
— Я це знаю, — спокійно підтвердив Павло. — Ми згодом і до цього повернемося, князю.
Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. "Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові, — молився він. — А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху"!
Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.
Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні… Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.
Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку — лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:
— Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?
— Ти маєш на увазі "Історію русів"? — спитав Ілля.
— Так, мою "Історію"… Збережи її, брате! Повези на Україну!
— Повезу, братику… Збережу! Будь спокійний!
Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1
Три дні після взяття Очакова переможці веселилися. Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них — Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу, — кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.
За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.
А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:
— Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає — топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду — довга зима. Надворі — лише грудень. Що будемо робити?
Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.
Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.
— Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?
— Не залишилося, ваша світлість.
— Що ж робити? До весни далеко…
— Треба відвести полки вглиб України, розквартирувати по селах — до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.
— А запорожці?
— Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.
Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:
— Ну, що ж — пиши наказ! Я підпишу.
Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.
— Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!
Потьомкін набасурманився.
— Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!
— Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати! — Сите обличчя Попова було незворушне.
Потьомкін крякнув і мовчки підписав.
Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася — попереду був Ізмаїл.
З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.
Івась з Керімом — а до них пристав ще й Безкровний — запаслися на дорогу в’яленою рибою і верхи вирушили в голий, засніжений степ. Їх чекала попереду далека і нелегка дорога до Лубен.
2
Василь Васильович Капніст зупинився у Безбородька. Поки граф відбував службу та клопотався про справи свого молодого земляка, той сидів третій день у його домашньому кабінеті і читав рукопис "Історії русів". Наступного дня, після сніданку, з превеликим жалем перегорнув останню сторінку. Хоча праця була ще не завершена і обривалася на смерті Мазепи, вона приголомшила поета. Вперше довелося йому читати щось подібне з вітчизняної історії. Це був не літопис і не щоденник, а серйозний історичний трактат, цільна, систематизована історія України і разом з тим гарячий заклик до відновлення втрачених вольностей, до свободи.