І Безбородько змирився. А змирившись, так і жив з роздвоєною душею. Не він перший, не він останній!
Чи ж хотілося йому писати в своїй "Історії" про всі ті неблагопристойні вчинки, причетним до яких він був теж і які привели врешті до остаточної руйнації його вітчизни?
Це перша причина, чому він завершив "Історію русів" 1769 роком. А друга — відома: страх. Він боявся, описуючи події щойноминулих днів, хоч найменшою рисочкою викрити себе. Сучасники відразу здогадаються, хто автор. Тоді уже ніщо не врятувало б його!
Отож, закінчивши свою велику працю, Олександр Андрійович восени 1796 року мав багато вільного часу, був у піднесеному настрої і тепер частенько навідувався в Зимовий палац, щоб погуторити зі знайомими, побачити вищий світ і себе показати.
Одного похмурого листопадового ранку він заглянув в апартаменти цариці і помітив, що там незвичайний переполох. Бігали з переляканими очима фрейліни, швидше, ніж завжди, снували камердинери, окремою купкою стовбичили стривожені державні сановники. Серце його йокнуло.
— Що трапилося? — зупинив він незнайомого слугу. — Щось із царицею?
— Так, ваше благородіє, — відповів той. — Ще годину тому матушка пішла туди, куди звичайно ходить пішки, зачинилася там і досі не вийшла. Всі бояться, що з нею щось сталося…
— Так чого ж ви не постукаєте?
— Стукали. Ніякої відповіді.
— Так треба зламати двері!
— А хто насмілиться зробити це?
— Чудаки! — вигукнув Безбородько. — З нею ж, може, погано! А ви…
Прихопивши з собою кількох камердинерів, він кинувся до високих різьблених дверей.
— Ламайте!
Ті натиснули плечима. Двері не піддалися.
— Сильніше!
Вони з розгону вдарили гуртом. Двері злетіли зі шпінгалетів — розчинилися. І ось тоді з багатьох грудей вирвався несподіваний, зляканий вигук:
— Ах! — і всі завмерли.
У глибині кімнати стояло пишне, роззолочене крісло, — Безбородько знав, та й всі знали, що це колишній "трон Понятовського", останнього короля Польщі і одного з фаворитів цариці, вивезений з Варшави і пристосований російською самодержицею для своїх інтимних потреб. На ньому, скорчившись, сиділа Катерина. Спідниця на ній задралася, а сама вона, посиніла, з виряченими очима, перехилилася через бильце крісла і щось недоладно белькотала.
Одного погляду Безбородькові було досить, щоб зрозуміти, що Катерину розбив апоплексичний удар.
— Перенесіть її в спальню! Швидше! — гукнув він. — Покличте лікаря!
Катерину перенесли в спальню, поклали на ліжко. "Охи" та "ахи" не вщухали.
Безбородько гримнув:
— Відчиніть кватирку! Впустіть більше повітря! І всі геть звідси!
Хтось відчинив кватирку. Спальня миттю опустіла.
Катерина ледве дихала. Погляд її був безтямний і страшний, але він нітрохи не налякав Безбородька.
Як тільки остання фрейліна зачинила за собою двері, він швидко засунув під подушку руку, намацав в глибині, аж під периною, знайому скриньку — і миттю опустив її собі в глибоку кишеню камзола.
Майже одночасно скрипнули двері — ввійшов лейб-медик Катерини, та він нічого не помітив, окрім смиренно схиленої постаті графа над ледь живим тілом імператриці.
Лікар став по другий бік ліжка, підняв важке повіко умираючої, послухав, як вона дише, — скорботно підняв очі вгору.
— Ну? — одними устами спитав Безбородько.
— Ніякої надії, графе, — так же тихо відповів лейб-медик.
— Тоді я мушу йти. Треба віддати потрібні розпорядження. Усіх нас чекають нелегкі дні. Вам прислати кого-небудь на допомогу?
— Ні, я сам покличу кого треба.
Безбородько спустився вниз. Лакей накинув йому на плечі шубу, гукнув карету, відчинив дверцята. Допоміг графові залізти всередину.
— Іване, додому! І жени чимдуж! А звідти — поїдемо в Гатчину!
Дома Олександр Андрійович, не роздягаючись, зайшов у кабінет, мисливським ножем підколупнув кришку скриньки, дістав папір. Він! "Маніфест"!
— Слава Богу! — зітхнув полегшено. — Здається, сьогодні моя доля в моїх руках! Ну, тепер у Гатчину!
Довгі роки єдиний законний син Катерини Павло, хоча і подейкують, що теж нагуляний від Салтикова, жив, як вигнанець, у Гатчині, неподалік від столиці. Тут були свої порядки, звичаї, своя варта, яка ніяк не хотіла пропускати Безбородька в палац. Лише наполегливість графа змусила чергового офіцера завагатися.
— Полковнику, — довершив умовляння досвідчений царедворець, — ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені — буде так!
Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:
— Графе, його високість жде вас!
Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.
— Зачекай на мене тут! — і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.
Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.
Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.
— Ваша величність, — голосно промовив він, явно хвилюючись. — Ваша величність…
— Ваша високість, графе… Ваша високість — хотіли ви, певно, сказати, — перебив його Павло.
Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:
— Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу…
Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.
— Який жаль! — почувся його байдужий голос. — І як же вона?
— Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав — ніякої надії!
Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:
— Це все?
— Ні, ваша величність, — Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку. — Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.