— Свідок, як тебе звати?
— Лукерія Сідлецька, — відповіла та. — А по-простому — Луша.
— Ти цю жінку знаєш? — показав на Катрю.
— Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.
— Що ти про неї ще можеш сказати?
— Що можу сказати? Що вчора вона вийшла заміж за нього і стала господинею Хуржиковою, а сьогодні — вже вдовою.
— Чому так сталося?
— Хуржик згорів під час пожару.
— Чому ж стався пожар? Це необережність чи злочин?
— Думаю, що злочин.
— А саме? Хто міг підпалити хатину?
— Думаю, що Катря…
Почувши це, Катря зірвалася з місця і кинулася до Луші.
— Ах ти ж гадюка! Так от звідки пішли ці підлі чутки! Від тебе!
Вона вчепилася руками в Лушині коси і почала шарпати її голову. Луша заверещала від болю і почала вириватися. Жмути волосся полетіли на підлогу.
— Припиніть! — верескнув Пухляков, а потім загукав: — Грицьку! Грицьку! Сюди! Розніми їх!
Вбіг Грицько, схопив Катрю на оберемок, відтягнув до лави.
— Тримай її, бо така скажена, що й очі повидирає! — суддя хустиною витер піт, що раптово зросив йому чоло. — Просто фурія! Відьма!
— Вона відьма і є! — закричала Луша, намагаючись так-сяк розчесати скуйовджені коси. — Я розповім! Я все знаю!
Пухляков запхнув несвіжу хустину в кишеню, перегнувся через стіл.
— Що ти знаєш? Кажи!
— Ти нічого не знаєш! Ти брехуха! Безсоромна брехуха! — скрикнула Катря, намагаючись вирватися з Грицькових рук, але той тримав міцно.
— А ти мовчи! Ти своє слово вже сказала! — і до Луші:— Кажи! Я слухаю!
— Це вона підпалила хатину! Вона! Хотіла спалити п'яного мужа! І спалила! Це через неї згоріла вся вулиця!
— Чекай! Чекай! — спинив її Пухляков. — Не поспішай! Скажи мені толком: чому Катерина Хуржикова хотіла вкоротити життя своєму чоловікові? Яка причина?
— Таж ясно яка! Захотіла заволодіти його господарством, його фунтами! Щоб потім вийти за молодого…
— А в неї був хтось на приміті? Я маю на увазі — який-небудь парубок…
— Аякже! Я його не бачила, але розповідають люди, що був. Івась Бондар. Теж був наймитом у Хуржика. Десь, кажуть, зник у Криму. Але ж хто знає, як там було насправді, може, сам утік, а згодом повернеться…
— А скажи мені, Лушо, як так сталося, що такий статечний чоловік, як Хуржик, взяв за жінку свою наймичку? Та ще й таку молоду… Я бачу, вона дівка гарна, нівроку собі, але ж така різниця в роках… Він що — покохав її?
— Та вже ж! — процідила крізь зуби Луша. — Покохав… Мусив покохати!
— Як це зрозуміти?
— А так, що вона причарувала його… Я сама бачила, як вона ворожила… А на той випадок, коли старий не піддасться, то причарувала і сина Василя. Той від неї зовсім збожеволів — просто згубив голову! Став сам не свій! Як бачите, чи так, чи інак, а Хуржикове господарство і фунти дісталися б їй!
Катря знову рвонулася з Грицькових рук, та той здушив її так, що й дихати стало важко.
Тільки видихнула:
— Лушо, Бога бійся! Що-бо ти говориш! Справді, ворожила я, воском на воді, але не на Хуржика чи його сина, а на Івася. Хотіла дізнатися, чи живий він, чи загинув. Бо Хуржик же приставав…
Вона заплакала від безсилля.
В цей час знадвору долинув людський гомін.
— Що там? — спитав суддя.
Грицько виглянув у вікно.
— Люди зібралися, Сергію Івановичу… Повно людей… Попереду погорільці…
— Чого вони хочуть? Що їм треба?
— А хтозна, Сергію Івановичу… Не чути сюди нічого…
Пухляков подумав, пожував губами, потім з натугою підвівся.
— Постережи тут, Грицьку, а я піду — дізнаюся…
Він вийшов на ганок — і вжахнувся: до нього посунула розлючена юрба людей. Йому здалося, що їх тут зібралося кілька тисяч, хоча в сутінках, що огорнули синьою імлою міський майдан, важко було визначити, скільки їх насправді. Вгору піднялися десятки рук тих, що стояли попереду.
— Де та палійка? Де та відьма? Давай її сюди! — загукали вимогливо.
Пухляков злякано відступив.
— Ви про що, люди? Чого сюди прийшли?
— Ми погоріли через неї! Ми всього позбулися!
— Вона пустила нас по світу жебраками!
— Відьма-а! Давай її сюди-и! — верещали жінки. — Сюди чаклунку-у!
— Ми швидко розправимося з нею!
Одні розмахували кийками, інші — кулаками. Пухляков перелякався не на жарт. Натовп був такий збуджений, що запросто міг ввірватися в будинок і вчинити самосуд. Звичайно, людей можна було зрозуміти — згоріло дві вулиці. Дощенту вигоріли хати, повітки, клуні, погоріли вози, сапи, рала, борони — все, без чого господар — не господар. Згоріла одна корчма, дві кузні, чинбарня. Вогонь мало не добрався до церкви. Сотні людей залишилися без притулку, багато хто — без одягу, без хліба на зиму… Все це зрозуміло, але допустити самосуд суддя не міг. А міського голови якраз немає — ні з ким порадитися…
— Люди-и! — гукнув він. — Заспокойтеся і йдіть спати! Злочинниця, якщо підтвердиться її вина, відповість за вчинений злочин! Але для цього є суд! Не беріть гріха на душу! Бо то буде явне вбивство!
Натовп розлючено загув, і Пухляков поспішив заховатися за двері — грюкнув засувом. Витер спітнілого лоба. Ху-у! Ну й потрапив у халепу! Натовп такий збуджений, розлючений, що, чого доброго, вікна потрощить і доможеться свого! Може, Катря й справді винна у підпалі, але ж він, суддя, не може допустити самосуду… Що скажуть у Полтаві?
Він зайшов у кімнату, гарячково думаючи, як утихомирити людей. Воскова свічка скупо освітлювала Лушу і Катрю, котру все ще тримав за руки Грицько. Їх теж налякав грізний гомін, що докотився знадвору, і вони сиділи принишклі, смирні.
Йому раптом спало на думку, що тільки Луша зараз може якось заспокоїти народ. І він спинився перед нею.
— Люди збунтувалися… Вимагають самосуду над зловмисницею. Ніхто й слухати мене не хоче! Піди ти до них — утихомир, заспокой. Скажи, що слідство ведеться, все йтиме по закону. Хай усі розходяться по-доброму… Іди! Вони тебе послухають!
Луша слухняно підвелася, і Пухляков, прочинивши двері, швидко випхнув її на ганок, а сам, знову запершись, почав прислухатись. Луша щось говорила, переконливі інтонації її голосу долітали до нього, та жодного слова він не розібрав. Однак гомін поволі спадав, завмирав, а згодом і зовсім затих. Лише один хтось наполегливо домагався негайної розправи над злочинницею, викрикуючи: