Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.
Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?
Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:
— Виходь!
Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:
— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!
— Яка я тобі відьма? — огризнулася Катря. — Мелеш казна-що!
— Так люди кажуть!
— Які люди?
— Ну, не базікай! Рушай! — посуворішав парубок. — І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю! — і показав замашного кийка.
— А куди ти мене ведеш?
— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!
Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.
— Привів, пане суддя, — сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед. — Кланяйся і сідай отам, біля столу!
Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Судця підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.
— Ти чого майже гола?
— Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.
— Ти знаєш, хто я?
— Мені сказали, що ви суддя.
— Так, суддя Пухляков… Сергій Іванович… І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.
— Причім же я тут? — спитала Катря.
— Як? — вирячився Пухляков. — Ти ж хазяйка!
— Ну, яка я хазяйка… Я наймичка…
— Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе… Гм-гм… Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!
Катря розповіла, як було.
— І все? — судця недовірливо похитав головою. — Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?
— Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?
— Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.
— Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!
— Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі…
Катря зблідла.
— Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!
Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.
— Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця… А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!
Він усе знав.
— Та що ви мені приписуєте! — вигукнула Катря. — Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!
— Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.
— За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний…
— Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а… гм-гм… непорочною дівою… — Пухляков тихенько засміявся — хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.
Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.
— У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків-таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика… Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?
Катря аж задихнулася від гніву.
— Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому! — голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.
— Я нічого не навигадував, — твердо сказав він, — а розповів тобі те, що говорить народ!
— Який народ? Я хочу його бачити!
— Є свідок… Ти хочеш його бачити?
— Хочу! — вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.
Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.
— Грицьку, приведи свідка!
Катря напружилася — втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.
Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:
— Сиди!
Тим часом Луша, не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.
Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу: