Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальских виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три "батових".
Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.
Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.
— Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.
Хвора заплакала.
— І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну…
— Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу — і кав’яру, і ізюму, і хурми…
— Які вже там гостинці!.. — прошепотіла жінка ледь чутно. — Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя… Дитину мою…
— Догляну, — буркнув Хуржик. — Будь спокійна!
— А сам повдівствуй рік, а тоді женись… Ти ще не старий чоловік… Але молодої не бери, бо буде тобі лихо… Бери таку, як сам, — вдову…
— Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого! — вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої. А що вона помре скоро, у цьому не мав він сумніву, бо вже на ладан дихала.
— Е-е, відчуваю я, що це мої останні дні чи години…
— Ну, то прощай, Ганно! І не згадуй мене лихом! — Хуржик узяв її худу, холодну руку і поцілував.
— А може б, ти не їхав, Семене? — знову заблагала вона. — Хто мене поховає?
— Василь уже дорослий… Усе зробить як слід, — запевнив він вмираючу, не розуміючи, якого болю завдає їй. — А їхати я мушу… І втратився, і товариство жде…
Ганна знову заплакала.
— Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!
6
Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба — там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.
Народжувався новий день.
Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, — готова до походу. Попереду — три Хуржикові "батові", тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі — Івась, посередині та в кінці "батових" — строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, — молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі — батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу — то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.
Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку — перехрестився.
— Ну, з Богом!
Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся — і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід — буде удача в дорозі, якщо на захід — чекай невдачі, на південь — повернуться чумаки з прибутком, на північ — і своє втратять.
— Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця! — загукали чумаки. — Рушаймо!
І тоді всі — хто йшов у дорогу і хто проводжав — стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.
Хуржик обняв сина, тричі поцілував.
— Прощай, Василю! Бережи матір!
— Їдь здоровий, тату, — відповів Василь. — Хай тебе Бог береже!
Хуржик гукнув на весь майдан:
— Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!
Скрипнули ярма — валка рушила.
Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:
— Господи, благослови їх!
— Бувайте здорові!
— Дай, Боже, в час добрий!
До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.
— Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше — чекатиму! А то так на серці важко!
— Спасибі, люба! Чекай — прийду!
Він засунув вузлика за пазуху і лугою ляснув над волами.
— Гей, гей!
Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.
— Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!
Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго стояли і махали руками, вигукуючи останні побажання:
— Господи, повстрічай в добрий час!
— Бувайте здорові!
— Хай вам щаслива дорога стелиться!
Врешті валка переїхала Тернівську толоку і, спустившись у глибокий узвіз, скрилася з очей.
Люди мовчки почали розходитися.
Тим часом чумаки обігнули Лису гору, переїхали міст через Сулу і понад річечкою Солоницею потягнули на схід. Верстви за дві від Сули, де на узвишші виднілися сліди старого, напіврозсунутого, зарослого бур’яном та дерезою ретраншементу, Хуржик дав знак зупинитися.
Це була перша на довгому шляху чумацька "станція", тобто зупинка. Буде їх ще безліч, але ця була особлива. Розпрягши волів і нагнавши їх на пологий берег, до водопою та до зеленої паші, чумаки зійшлися до ретраншементу, де стояв отаман. Коли всі зібралися, Хуржик сказав:
— Браття, а станьмо на коліна та пом’янемо славного лицаря українського, раба Божого Северина Наливайка, котрий разом з Військом Запорізьким, із людом православним, посполитим, з жінками та дітьми своїми билися тут до смерті, до загину з шляхетським військом гетьмана польського Жолкевського! Хай Бог береже його світлу душу!
Усі стали на коліна, перехрестилися. Потім сіли кружка на траві, і бувалий чумак Безкровний, колишній запорожець, промовив стиха:
— Пролилося тут козацької крові немало… Може, й сидимо ми зараз на чиїхось кістках. Бо хто знає, що ховає під собою ця свята земля!