Івась дивувався. Ніби хто підмінив Хуржика. Ніби забув про вчорашню сварку. Яка тому причина?
Відповіді він не знаходив, а тому буркнув:
— Гаразд, усе зроблю. Не вперше, — і запитально глянув на Катрю, що сиділа навпроти.
Дівчина нерозуміючи здвигнула плечима. Видно, вона теж була вражена поведінкою Хуржика. Ждала вранці грози, а виявилося — її пронесло. Або, як кажуть, з великої хмари випав малий дощ.
Зустрівшись після сніданку на подвір'ї, на ходу перемовились.
— Що це сталося за ніч з Хуржиком? — спитав Івась.
— Не знаю, — відповіла Катря. — Чи п’яний був та проспався, чи надумав щось та прикидається невинним ягнятком… Не знаю.
— Ну, що ж, поживемо — побачимо, — філософськи завершив.
4
Тим часом у сім’ї Хуржиків ця історія мала своє продовження.
Зразу по сніданкові Василь зайшов до матері. Вона лежала на високих подушках — стогнала. На її блідих, аж воскових, щоках цвів хворобливий червінь-рум’янець.
Синове серце стиснулося від болю.
— Мамусю, як тобі? — кинувся він до ліжка, опустився на коліна і поцілував її холодні руки. — Ти снідала?
Вона погладила його по вихрастій чорній голові, як колись малого.
— Снідала, Василечку, снідала, — прошепотіла кволо. — Скільки мені треба! Спасибі Парасці — я доглянута… А ти чого прийшов? Кажи! Бачу — щось непокоїть тебе. По очах, по виду твоєму бачу. Ну?
Василь справді за минулу ніч змарнів, бо не спав ні хвилини. Розмова з Катрею на базарі дошкульно вразила його, а ще більше вразило несподіване відкриття, що батько спалахнув і розгнівався на Катрю та на Івася неспроста: кохає він дівчину! Кохає і має якусь надію на взаємність!
Цей здогад так вразив його, що він ще увечері ледве утримався, щоб не зайти до матері і повідати їй про свої тривоги. Утримала лиш думка, що все це так її схвилює, як і його або й більше, і вона також не спатиме всю ніч.
— Матусю, я хочу женитися, — випалив він, зашарівшись та опустивши очі додолу. — Прийшов порадитися з тобою.
Мати полегшено зітхнула.
— Ху! А я думала, у тебе якась біда. А це ж радість! Бог на поміч, сину!
Василь сів на ліжко, безнадійно махнув рукою.
— Е-е! Яка там радість!
— Що ж так?
— Немає взаємності.
— Хто ж вона? Я знаю?
— Знаєш. Катря.
— Яка Катря? Наша наймичка?
— Так. Вона!
— І ти в неї дуже закохався?
— Дуже! Жити без неї не зможу!
— А вона?
— Мені здається, вона любить Івася.
— Ну от бачиш! Та що ж нам робити?
— Поговори ти з нею, мамо. Невже вона така дурна, що піде за наймита?
— А батькові ти казав?
— Ні.
— Ну, от — і батькові не казав! А треба! Ти ж не сам собі живеш, а в сім’ї. Батьки повинні все знати і благословити на шлюб. Або відраяти.
— Ніхто мене не відраїть! А батько не дозволить!
— Звідки ти знаєш?
Василь зніяковів. Не казати ж матері про свою підозру! Він і не здогадувався, що мати своїм жіночим серцем давно відчула це.
— Знаю. Просто знаю — і все.
Мати промовчала, потім твердо сказала:
— Ану, поклич батька! Поговоримо всі троє — по душам!
Василь привів батька.
— Ну, що тут трапилось? — присів біля столу. — Болить щось?
— Поговорити треба, Семене, — сказала мати. — Василь хоче женитися!
— Що-о? — Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. — Кого ж ти хочеш брати?
Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:
— Катрю.
— Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!
— Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є?— і Ганна пильно глянула на чоловіка.
Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!
— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, — несміливо заперечив Василь. — А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
— Який ти розумний! А ти його надбав? — скипів Хуржик.
— Семене! — втрутилася в розмову Ганна. — Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
— Ну, й хай сміються, — буркнув Василь. — Не дуже страшно!
— Тобі не страшно, а мені соромно буде.
— А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? — спитала Ганна.
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…
— Дуже треба мені ваша корчма! — не здавався Василь. — Не з корчмою ж мені жити!
Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?
— Досить! Занадто ти розумний став! — і вдарив долонею по столу. — Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий їду в Крим… А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!
Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.
Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.
— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися… Чи, може, самому закортіло?
— Що-о? — Хуржик аж підскочив на стільці. — Ти знову за своє?
— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину… Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я проклену тебе! З того світу встану — і проклену!
Хуржик схопився і кинувся до дверей:
— Тьху на тебе, дурноверха! — плюнув і вискочив з кімнати.
5
Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:
— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу… Ждемо твого наказу!