Сутички біля міських воріт, коли жандармам довелося пустити в хід зброю, збудили глухе ремство. Були, напевне, поранені, але в місті, де все перебільшувалося під впливом спеки і страху, твердили, що були й убиті. Принаймні ясно одне: невдоволення невпинно зростало і, побоюючись найгіршого, наша адміністрація всерйоз почала думати про заходи, яких доведеться вжити в тому разі, якщо населення міста, яке змирилось було під бичем, раптом збунтується. Газети друкували декрети, де знов і знов нагадувалося про категоричну заборону покидати межі міста, порушникам загрожувала тюрма. По місту снували патрулі. Безлюдними, розпеченими спекою вулицями, між двох рядів щільно причинених віконниць раз по раз проїздив кінний патруль, попереджаючи про свою появу дзвінким цоканням копит об бруківку. Патруль зникав за рогом, і глуха, тривожна тиша знову поймала пригнічене бідою місто. Іноді лунали постріли — то спеціальний загін, згідно з недавнім наказом, відстрілював бродячих собак і котів, можливих носіїв бліх. Це сухе бахкання остаточно занурювало місто в атмосферу воєнної тривоги.
Усе набувало непомірно величезної ваги в заляканих душах наших співгромадян, і винні в цьому були спека й німота. Вперше наші співгромадяни стали помічати барви неба, пахощі землі, що вістували зміну пір року. Кожен з острахом розумів, що спека сприятиме розвитку епідемії, і воднораз кожен бачив, що наставало літо. Щебет берегівок у вечоровому небі над містом робився особливо крихким. Але червневі сутінки, що розсувають у наших краях обрій, були куди ширші за той щебет. На базари вивозили вже не перші весняні пуп'янки, а пишні розквітлі квіти, і після вранішнього продажу барвисті пелюстки встеляли запорошені пішоходи. Всі бачили навіч, що весна висякла, змарнувала себе на ці тисячі й тисячі квітів, що змінювали одні одних, як у хороводі, і що вона вже хиріє, поволі розчавлювана подвійним тягарем — чуми і спеки. В очах у всіх наших співгромадян це по-літньому яскраве небо, ці вулиці, споловілі від пороху й нудьги, набували такого самого погрозливого сенсу, як сотні смертей, що новим тягарем лягали на плечі міста. Немилосердне сонце, довгі години з присмаком дрімоти й літніх вакацій уже не кликали, як раніше, на свято води й плоті. Навпаки, в нашому закритому й принишклому місті вони лунали глухо, як у підземеллі. Години вже втратили мідний полиск засмаги щасливих літніх місяців. Сонце чуми приглушувало всі барви і гнало геть найменшу радість.
Ось цим і дався взнаки один із великих переворотів, учинених чумою. Всі наші співгромадяни радо зустрічали літо. Місто розкривалося тоді назустріч морю і все, що було в ньому молодого, вихлюпувало на пляжі. Зате цього літа море, яке лежало зовсім поряд, було під забороною, і тіло позбувалося права на свою пайку радості. Як жити в таких умовах? І знов-таки Тарру дав найправдивішу картину нашого животіння в ті невеселі дні. Звичайно, він стежив лише в загальних рисах за розвитком чуми і слушно занотував у своєму записникові, як черговий етап епідемії, ту обставину, що радіо відтепер вже не повідомляло, скільки сотень душ померло за тиждень, а наводило дані лише за один день: дев'яносто два смертні випадки, сто сім, сто двадцять. "Преса і міські власті намагаються перехитрувати чуму. Уявляють, ніби виграють очко лише тому, що сто тридцять, звичайно, менше, ніж дев'ятсот десять". Змалював він також зворушливі чи просто ефектні аспекти пошесті — розповів про те, як ішов безлюдним кварталом повз наглухо зачинені віконниці, аж раптом над самою його головою розчахнулися дві половинки вікна, і якась жінка, голосно двічі скрикнувши, знов причинила віконниці, відрізавши густий морок оселі від денного світла. А в іншому місці він занотував, що з аптек позникали ментолові пастилки, бо багато хто смокче їх безупинно, щоб уберегтися від можливої зарази.
Він не припиняв спостережень за своїми знайомими. Зокрема, переконався, що котячого дідка також спіткало лихо. Якось уранці на їхній вулиці гримнули постріли, і, як писав Тарру, свинцеві плювки повкладали на місці більшість котів, а решта з переляку порозбігалася. Того ж таки дня дідок вийшов певної години на балкон, вражено знизав плечима, перехилився через бильця, зірко оглянув усю вулицю з краю в край і, мабуть, надумав скоритися долі й чекати. Пальці його нервово барабанили по залізних ґратках. Він почекав іще, покидав на пішохід папірці, вернувся до кімнати, знову вийшов, але потім раптом зник, сердито грюкнувши балконними дверима. Та сама сцена повторилися в наступні дні, але обличчя в дідка ставало все похмуріше й неспокійніше. А вже через тиждень Тарру марно чекав на цю щоденну появу, вікна не відчинялися, за ними, мабуть, панувала цілком зрозуміла прикрість. "Заборонено під час чуми плювати на котів" — таким афоризмом завершувався цей запис.
Зате Тарру, вертаючись увечері до готелю, знав, що побачить у холі понуру постать нічного сторожа. Сторож снував туди-сюди і нагадував усім і кожному, що він, мовляв, передбачав лихо. Коли ж Тарру, потвердивши, що сам чув це пророцтво, дозволив собі нагадати, що той передбачав землетрус, старий заперечив:
— Ох, коли б то землетрус! Добряче струсне — та й квит... Полічать мертвих, живих, та й по всьому. Але ця проклятуща чума! Навіть ті, хто не хворий, однаково носять заразу в своєму серці.
Директор готелю був пригнічений не менше. Спочатку подорожнім, які застрягли в Орані, доводилося мешкати в готелі, бо місто оголошено закритим. Але пошесть тривала, і багато постояльців воліло перебратися до своїх приятелів. Отож з тієї причини, з якої всі номери раніше були зайняті, тепер вони стояли пустками, бо нових мандрівників до нашого міста вже не пускали. Тарру залишався серед кількох останніх гостей, і директор при кожній зустрічі давав йому наздогад, що він уже давно зачинив би готель, але не робить цього заради своїх останніх клієнтів. Він часто питав у Тарру, скільки може тривати епідемія.
— Кажуть,— відповідав Тарру,— холод перешкоджає розвитку бацил.
Тут директор зовсім губився:
— Але ж тут ніколи справжнього холоду не буває, пане. В кожному разі, доведеться чекати ще багато місяців.