Чума

Страница 25 из 72

Альбер Камю

Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія. З префектури він отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше. Опитувачів цікавило: його точні ім'я та прізвище, його сімейний стан, його прибутки — давнішні й теперішні, словом, те, що прийнято називати curriculum vitae . В перші хвилини йому здалося, ніби цю анкету розіслано саме тим особам, яких можна відправити на місце їхнього постійного проживання. Деякі відомості, зібрані в канцелярії, правда, досить туманні, підтвердили це враження. Але після рішучих кроків Рамберові пощастило знайти відділ, що розсилав анкети, і там йому сказали, що дані збираються "про всяк випадок".

— Який випадок?—спитав Рамбер.

Тоді йому пояснили, що на той випадок, коли він заразиться чумою й помре, і тоді, з одного боку, відділ зможе сповістити рідних про цей сумний факт, а з другого — встановити, чи оплачуватиметься утримання його, Рамбера, в лазареті з міського бюджету чи можна буде сподіватися, що родичі небіжчика компенсують ці видатки. Звичайно, це підтверджувало, що його не остаточно розлучено з тією, яка чекає на нього,— бо про їхню долю клопочеться суспільство. Але втіха була досить жалюгідна. Найдивовижніше те,— і Рамбер це завважив,— що в самий розпал стихійного лиха якась канцелярія незворушно робила свою справу, виявляла ініціативу в дочумному стилі, іноді навіть без відома начальства, і чинила так лише тому, що була спеціально створена для такого діла.

Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Журналіст оббігав уже всі канцелярії, зробив усе можливе і збагнув, що з цього боку, принаймні на тепер, вихід надійно забарикадовано. Тоді він почав вештатися від кав'ярні до кав'ярні. Вранці вмощувався на терасі перед кухлем теплуватого пива й гортав газети в надії знайти в них бодай натяк на близький кінець пошесті, розглядав перехожих, неприязно відвертався від їхніх невеселих облич. Перечитавши вдесяте, усоте вивіски розташованих навпроти крамниць, а також рекламу славетних аперитивів, що їх уже не подавали, він підводився з місця й чимчикував навмання жовтими вулицями міста. Так і збігав час до вечора, від самотнього ранкового висиджування в кав'ярні до вечері в ресторані. Саме ввечері Ріє і помітив Рамбера, який стояв у нерішучій позі на порозі кав'ярні. Нарешті він, очевидно подолавши вагання, ввійшов і сів у дальньому кутку зали. Наближалася та година — за наказом згори вона щодня наставала все пізніше й пізніше,— коли в кав'ярнях і ресторанах дають світло. Залу затоплювали сутінки, водяві, каламутно-сірі, рожевість вечорового неба відбивалася в віконних шибках, і в дедалі густішій темряві тьмяно полискував мармур столиків. Тут, серед порожньої зали, Рамбер здавався заблудлою тінню, і Ріє подумалося, що для журналіста це година відчуженості. Але й усі інші бранці зачумленого міста проходили одночасно з ним через свою годину самоти, і треба було щось робити, аби поквапити хвилину визволення. Ріє одвернувся.

Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі. Вихід на перон було заборонено. Але до зали чекання, куди потрапляли з площі, дверей не замикали, й іноді в спеку там знаходили притулок жебраки. Рамбер приходив на вокзали читати старі розклади поїздів, оголошення, що забороняли плювати на підлогу, і порядок роботи залізничної поліції. Потім він сідав у куток. В залі було напівтемно. Боки старої чавунної грубки, не топленої вже багато місяців, були всі в патьоках від поливки дезінфекційним розчином. Зі стіни десяток плакатів вістував щасливе й привільне життя десь у Бандолі чи Каннах. Тут на Рамбера опадало й страхало його відчуття свободи, яке виникає, коли доходиш до останньої межі. З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа, так принаймні запевняв він доктора Ріє. Париж переслідував його як мана, і знайомі краєвиди — вода й старе каміння, голуби на Пале-Рояль, Північний вокзал, безлюдні квартали круг Пантеону і ще деякі паризькі куточки — вбивали будь-яке бажання діяти, але ж раніше Рамбер навіть гадки не мав, що любить їх до сліз. Ріє подумав лише, що журналіст просто ототожнює ці образи зі своїм коханням. І коли Рамбер сказав йому якось, що любить прокидатися о четвертій годині ранку й думати про своє рідне місто, лікар легко співставив це зізнання зі своїм сокровенним досвідом — йому також саме о цій порі втішно було уявляти собі свою відсутню дружину. Саме в ці години йому щастило відчути її наяву. До четвертої години ранку людина, власне, нічого не робить і спить собі любісінько, якщо навіть ніч ця була ніччю зради. Так, людина спить о цій порі, і дуже добре, що спить, бо єдине бажання збаламученого неспокоєм серця — неподільно володіти тим, кого любиш, або, коли настала година розлуки, занурити цю істоту в сон без видінь, аби тривав він до дня зустрічі.

Незабаром після казання настав період спеки. Минав червень. Назавтра після запізнілих дощів, що відзначили собою славетну проповідь, літо раптом розцвіло в небі і над дахами будинків. Прихід його почався з палючого вітрюгана, що стих лише надвечір, але встиг висушити всі стіни в місті. Сонце, здавалося, захрясло посеред неба. Протягом усього дня спека і яскраве світло заливали місто. Тільки-но людина покидала дім або виходила з-під вуличних аркад, відразу ж починало здаватися, ніби в місті не існує куточка, захищеного від цього сліпучого проміння. Сонце переслідувало наших співгромадян навіть у найглухіших завулках, і варто їм було пристати бодай на хвилину, як воно починало пекти їх. А оскільки перші дні спеки збіглися з стрімким злетом кривої смертності — тепер епідемія забирала за тиждень десь із сімсот жертв,— у місті запанувала зневіра. В передмістях, де на рівних вулицях стоять будинки з терасами, ущух звичайний гомін, і квартал, де все життя минає біля порога, завмер; віконниці й двері позачинялися. Але ніхто не знав, що загнало людей до осель — чума чи сонце. Проте з деяких будинків долинали зойки. Раніше, коли траплялося щось подібне, на вулиці збиралися роззяви, дослухалися, патякали. А тепер, коли тривога запанувала надовго, серця людей ніби зачерствіли, і кожен жив чи проходив десь осторонь від цих зойків, наче ті стали звичайною мовою людей.