— А я думала, що кора тільки на деревах,— вставила Мар'янка.
Вчений розсміявся.
— Усе це ти зрозумієш, коли вивчатимеш фізіологію. А зараз хтозна, як тобі пояснити. Можу тільки сказати одно: дві-три крапельки цієї рідини досить, щоб людина не спала цілу добу і була бадьорою, здоровою, працездатною. Уявляєш, цей фізіологічний розчин за якусь хвилину дає організмові те, що восьмигодинний сон. Я, наприклад, не сплю зовсім. Ось принеси мені півстакана води.
Мар'янка вийшла і швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду стежила, як дядя Віктор набрав у піпетку рідини і двічі капнув у воду. Крапельки зразу ж розчинилися, і вода, якою була, такою й лишилася. Він випив її, витер хусточкою губи.
— Оті все, Мар'яночко. Тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилася на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму.
— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.
— А... пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Я вже пересвідчився. Ну, гаразд, Мар'яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.
Мар'янка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. "Скоро обід",— радісно і водночас із тривогою подумала дівчинка.
III
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сіла в кухні штопати панчохи, а Мар'янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи надвір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.
З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з'являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!
"Що це зі мною? — подумав старий.— Невже захворів? "
Зайшла Мар'янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович.— Бачиш, я ліг відпочивати.
— Би ж не спите!
— Коли б же не заважали, а то... Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар'янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п'ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!
Через годину Мар'янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом'яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. "Ну, нічого,— заспокоював себе,— вночі надолужу".
IV
Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться,— саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом... Спати не хотілося.
"Треба вийти з Мурзиком на ганок,— вирішив старий.— Може, свіже повітря..."
Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалапкав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилось, що спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. "Заснув і забув виключити",— подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.
Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчиненого вікна. Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.
— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.
— Та що ж я... Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що? — Іван Йосипович подався вперед.— Що ви сказали?
— Кажу, що я ось уже з півроку не спав і п'яти хвилин.
— Ну, це вже ви той...— старий з острахом глянув на вченого.— Не жартуйте. Без сну людна й тижня не проживе.
— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав "Сомнус моментаріум". Ось подивіться,— Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику,— оце він і є. Досить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім-вісім годин сну.
— Так-так...— заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку.— Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що... Але цього не сподівався. Значить, геть сон?
— Геть.
— А... а що ж тоді вночі робити?
— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом... Усе, що й удень.— Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із запалом:— Уявляєте, Іване Йосиповичу, людина спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п'ять?
— Шостий уже...