І стоїть Карпо, обперся на соху і неначе здалека чує, що хтось плаче, щось йому говорить… а що – не розбере.
Прийшов до притомності од того, що хтось ухопив його руку і вкрив її поцілунками. Нахиливсь і побачив проти місячного проміння, що то була Мотря; навколюшках, заплакана, очіпок її зліз і не вкривав буйних кучерявих кіс, і видно – довго вже плакала вона, що й не звертала уваги на себе.
Така була вона незвичайна, така гарна і разом така бідна-бідна! Карпові аж боляче стало дивитись на неї, а вуста ще й досі були мов запечатані.
– Що ж ти мовчиш! Що ж ти мовчиш, Карпо! Убий мене, тільки не мовчи!
– Бог… Бог з тобою! – ледви пробубонів Карпо, нахиливсь і підвів її з землі.
Він підводив її, а вона рвалася з рук, падала йому до ніг. Всилу вже він довін її до засторонку і по садив на кулях соломи, сам сів і почав розпитувати.
Усе розповіла, ні риски не втаїла Мотря: і як жила, поки ще свекір був живий, і як їй довелося самі бідувати, і як посилала йому листи та не мала на них одповіді, як принесено їй кимсь звістку, що Карпо вмер, і вона почала своє вдовине гірке життя; як учепився до неї панич з економії, запомогав їй у її сирітстві, а там, як і Вівдя знайшлася… Усе розказала, нічого не потаїла, навіть про свій замір стратити дитину, коли сусіди вже дуже допекли та ще наостанці принесли звістку, що Карпо живий і незабаром прийде.
Карпо усе слухав мовчки, тільки, як учув за дитину, – так і скочив.
– А де ж дитина?
– Боже ж мій! Вона й досі на городі! – скрикнула, аж в долоні сплеснула Мотря.
– А ти ж дурна! Біжимо ж швидче, а то щоб чого ще не сталося їй, – диви яким холодом тягне! І забувши, усю розмову, обоє подалися городом до берегу.
Діти, як вузлик, зібгалися під свитою і спали собі, а свита уся мокра була од роси. Мотря витягла Вівдю, Карпо взяв на руки Настю, і обоє вернулися до хати
Дітей нагодовано, покладено спати. А сами Карпо та Мотря так і не лягали, і очей не звели за всю ніч.
Ще й ще розповідала Мотря з усіма подробицями про своє життя, про свою неславу й наруги, яких зазнала від усіх сусідів.
Розказав і Карпо про свої пригоди, про свою службу, як він своєю журбою не хтів жінці журби завдавати та й не писав; потім того як лежав слабий, далі – як його зрадив товариш і що йому за те було, а найкраще про те, як у їхній-таки роті з’явився чудний чоловік, от неначк б то їхньої віри, та тільки якийсь інакший, і як він зібрав коло себе їх, салдатів, мов квочка курчат, став їм замісць батька. Мотря вже не плакала, бо дуже цікавилася. На її запити Карпо ще розказував, як той чоловік усе знав, і всю силу й мудрість знаходив у євангелії.
Мотря побожно зітхнула, але все ж подумала: "та ось і в нас у церкві що-служби її читають, а що з того"?
Карпо ухвалював того чоловіка, а Мотря думала, "ще чи не штундар бува? Бо й ті усе знай-тобі носяться з єванголією"…
Другого дня Карпо після безсонної ночі ще спав. Мотря попорала вже й корови, і кури, і снідати наварила.
Настя прокинулася, жахливо глянула на Карпа, полізла на піч і заснула, бо матері близько не було, – жалітись було нікому.
Мотря з відрами бігла до криниці. Там проміж густими вербами вже манячила чиясь червона спідниця і журавель скрипів під чиєюсь рукою.
– Здорова, Мотре!
– Дай боже здоровля, Ганно!
– А що – прийшов!
– Прийшов…
– І нічого?
– Нічогісінько!
– Це кумедія! Певне не знає.
– Де там! Усе знає!
– Од кого ж почув? Невже сама призналася?
– Сама…
– І нічого?
– Кажу ж нічогісінько!
– Це сторія! А може, сестричко, це він духу набирається. Ой коли ж те бувало, щоб нашій сестрі дурно миналося? Ще візьме своє – на те бо й чоловік! Ще й наплачешся, й наголосишся, бідна головко! ой-ой-ой.
У Мотрі по обличчю неначе тіні бігали, – так змінялося воно.
– Я й то кажу! – нарешті обізвалася й вона я куми: – нехай би вже бив одразу, не тяг би мене за душу. Та нехай би вже заразом потішилися мої вороги, – чи може б швидче й забули!..
Подруги набрали води й розійшлися.
– Ганно! – з дороги гукнула Мотря.
– А що? – охоче звернулася та.
– Ну, та не треба! – обійдеться й так.
– Та що? що? кажи, голубко!
– Ні, не треба! – І Мотря швидкою ходою подалася додому. І все їй мимохіть тислося у думки, ще прийде ще час, – виверне до неї Карпо кожуха. Що от-от, може тільки вона на поріг, а він вже чокає. Це все тільки згарячу вчора не хотів заводити колотнечі – переміг себе на час.
Але ще знадвору почула вона:
Люлі-люлі-люлі,
Чужим дітям дулі,
А нашому калачі…
Карпо, очевидячки, узявся за няньку і весело виводив своїм баском колискової. З сіней чути було, як скрипіла плетяна колиска і тихо муркала засипаючи дитина.
А де ж це Настя? Карпо співав, колиска скрипіла, а десь мабуть за коміном на печі вчувалося тихеньке хлипання.
– Чого ти, дурненька? – озвався Карпо. Дівчина дивилася, але хлипала усе дужче. Мотря покинула підслухи, знарошне грякнула коромислом, постановила відра і рішуче вступила до хати.
– А чого це ти – га! – дзвінко крикнула вона до дівчини, що кумелем скотилася до неї.
– Ма-амо! мошкаль дитину бере-е!
– Цить мені дурна! То не москаль, то твій батько! Годі ж, годі! Подивись на татка!
Дівчина вирячила оченята, не спиняючи сліз, дивилася, тільки грудинята двигтіли в неї.
– На, Мотре, погодуй! а то щось мене не дуже слуха! – сказав Карпо і спинив колиску.
Мотря нахилилась годувати, а Карпо розв’язав свою торбу і почав доставати гостинці. Але дику дитину не так то й легко було приманути, й довгенько впадав коло неї Карпо, поки вона таки взяла пірника.
Минув день, другий – і Карпо потроху-по-малу увійшов у звичайне сільське життя.
Салдацький мундир був схований про оказію; біла сорочка, широкі штани та чорна свита зробили його неначе ще ширшим у плечах, ще кремезнішим; тричі рябий пояс стягав високий стан, повне обличчя після спочивку аж горіло рум’янцем. Мотря й надивитись не могла на свого здорового, гарного чоловіка: "це не Квітницький" – думалось їй.
Минув і тиждень. Побував Карпо і в церкві, і в розправі, і по деяких родичах – усе гаразд. Сусідки чекали нетерпляче, що ж нарешті він зробить Мотрі, і вже аж сердилися.
– Невже таки нічого! нічим нічогісенько? Це добре! Це виходить зразок усім нашим невісткам? Ой дурний же бісової віри москаль! Кваша – не чоловік! Десь зовсім у москалях глузду позбувся! – репетували баби і то не взяти б за коси, не пополупити добре, щоб знала – паплюга, що то сором, що то грі-ix! Порозпускають йолопи жінок, а тоді через їх матіркам хоч з світу зійди на старості-літах!