Їхала весела, тільки кашляла часто. А на нас і не дивилась.
Приїхали в повітове місто, де їй жити призначено; здали її під розписку. Зараз вона прізвище якесь називає. "Тут, каже, такий-то?" — "Тут",— відповідають. Справник приїхав. "Де, каже, жити будете?" — "Не знаю, каже, а поки що до Рязанова піду". Похитав він головою, а вона зібралася й пішла. З нами і не попрощалась...
IV
Одповідач замовк і прислухався, чи не сплю я.
— То ви її більше й не бачили?
— Бачив, та краще б уже не бачити було...
...І скоро навіть я знову її побачив. Як приїхали ми з командировки, — зараз нас знову нарядили і знову в ту саму сторону. Студента одного возили, Загряжського. Веселий такий, пісень добре співав і випити був мастак. Його ще далі послали. От поїхали ми через місто те саме, де її залишили, і стало мені цікаво про життя її дізнатися. "Тут, питаю, панночка наша?" — Тут, кажуть, тільки чудна вона якась: як приїхала, то прямо до засланого пішла, і ніхто її опісля не бачив,— у нього й живе. Хто каже: хвора вона, а то подейкують: так ніби вона в нього за коханку живе. Звісно, народ базікає... А мені згадалося, що вона казала: "Померти мені у своїх хочеться". І так мені цікаво стало... І не те, що цікаво, а, просто сказати, потягло. Сходжу, думаю, побачу її. Від мене вона зла не бачила, а я на неї зла не пам'ятаю. Сходжу лишень...
Пішов,— добрі люди дорогу показали; а жила вона край міста. Домок маленький, дверці низенькі. Увійшов я до засланого до того, дивлюсь: чисто в нього, кімната світла, в кутку ліжко стоїть, і завіскою куток відгороджено. Книжок багато на столі, на полицях... А поряд майстерня малесенька, там на лавці друга постіль покладена.
Як увійшов я,— вона на постелі сиділа, шаллю обгорнута і ноги під себе підгорнула,— шиє щось. А засланий... Рязанцев пан на прізвище... поруч на лавці сидить, у книжці їй щось вичитує. В окулярах, чоловік, видно, сурйозний. Шиє вона, а сама слухає. Стукнув я дверима, вона як побачила, підвелася, за руку його схопила, та так і завмерла. Очі великі, темні та страшні... ну, все, як і перше бувало, тільки ще блідішою з лиця мені здалася. За руку його міцно стиснула,— він злякався, до неї кинувся: "Що, каже, з вами, заспокойтесь!" А сам мене не бачить. Потім випустила вона руку його,— з постелі встати хоче. "Прощайте,— каже йому,— видно, їм для мене й смерті хорошої шкода". Тут і він обернувся, побачив мене,— як схопиться на ноги. Думав я,— кинеться... уб'є, чого доброго. Чоловік, до того ж, високий на зріст, здоровий...
Вони, знаєте, подумали так, що знов це по неї приїхали... Тільки бачить він,— стою я й сам ні живий ні мертвий, та й один. Повернувся до неї, взяв за руку. "Заспокойтесь, каже. А вам, питає, кавалер, що тут власне треба?.. Чого завітали?"
Я пояснив, що, мовляв, нічого мені не треба, а так прийшов, сам по собі. Як віз, мовляв, панночку, і були вони хворі, то довідатись прийшов... Ну, він обм'як. А вона все така ж сердита, кипить уся. І за що б, здається? Іванов, звісно, чоловік нечемний. Так я ж за неї заступався.
Розібрав він, в чому річ, засміявся до неї. "Ну, от бачите, каже, я ж вам казав". Я так зрозумів, що в них була розмова про мене... Про дорогу вона, видно, розповідала.
— Вибачте, кажу, якщо налякав вас... Невчасно, чи що... То я й піду. Прощайте, мовляв, не згадуйте лихом, добром, видно, не згадаєте.
Устав він, в лице мені подивився й руку подає.
— Ось що, каже, поїдете назад, вільно буде, — заходьте, коли хочете.— А вона дивиться на нас та усміхається по-своєму, недобре.
— Не розумію я, каже, чого йому заходити? І нащо кличете? — А він їй:— Нічого, нічого! Нехай зайде, якщо сам знову схоче... Заходьте, заходьте, нічого!
Не все я, признатися, збагнув, що вони тут іще говорили. Ви ж бо, пани, мудровано іноді проміж себе розмовляєте... А цікаво. Якби отак зостатись, послухати... ну, мені ніяково,— коли б чого не подумали. Пішов.
Ну, тільки одвезли ми пана Загряжського на місце, їдемо назад. Кличе справник старшого й каже: "Вам тут залишатися, аж поки розпорядження вийде; телеграму одержав. Паперів вам ждати поштою". Ну, ми, звичайно, залишились.
От я знову до них: дай, думаю, зайду — хоч у хазяїв про неї спитаю. Зайшов. Каже хазяїн дому: "Погано, каже, коли б не померла. Боюсь, щоб не відповідати,— тому, власне, що попа кликати не будуть". Тільки стоїмо ми, розмовляємо, а в цей самий час Рязанцев вийшов. Побачив мене, привітався та й каже: "Знову прийшов? Що ж, заходь, коли хочеш". Я й зайшов тихенько, а він за мною увійшов. Подивилась вона, та й питає: "Знову цей чудний чоловік!.. Ви, чи що, його покликали?" — "Ні, каже, не кликав я,— сам він прийшов". Я не втерпів і кажу їй:
— Що де, кажу, панночко,— за що ви серце проти мене маєте? Чи я ворог вам який?
— Ворог і є, каже,— а ви хіба не знаєте? Звичайно, ворог! — Голос у неї слабенький став, тихий, на щоках рум'янець так і горить, і таке ж обличчя в неї приємне... здається, не надивився б. Ех, думаю,— не жити їй на світі,— став прощення просити,— як би, думаю, без прощення не померла. "Простіть мене, кажу, коли вам зло яке заподіяв". Звісно, як по-нашому, по-християнському годиться... А вона знову, дивлюсь, закипає... "Простити! от іще! Ніколи не прощу, і не думайте, ніколи! Помру скоро... так і знайте: не простила!"
Оповідач знову замовк і задумався. Потім став говорити далі тихше і зосередженіше:
— Знову в них проміж себе розмова пішла. Ви от людина освічена, по-їхньому розуміти повинні, то я вам скажу, які слова я запам'ятав. Слова ті запали, і зараз пам'ятаю, а втямки не візьму. Він каже:
— Бачите: не жандарм до вас прийшов зараз... Жандарм вас віз, іншого повезе, то це він усе за інструкцією. А сюди його хіба інструкція привела? Ви от що, каже, пане кавалер, не знаю, як звати вас...
— Степан,— кажу.
— А по-батькові як?
— Петровичем звали.
— То от, мовляв, Степане Петровичу. Ви ж сюди чому прийшли? З людяності? Правда?
— Звичайно, кажу, з людяності. Це, кажу, ви правдиво пояснюєте. Якщо за інструкцією, то цього нам зовсім навіть не можна, щоб до вас заходити без потреби. Начальство довідається — не похвалить.