— Твоє здоров'я, Семене!
— І твоє, — правицею підіймає чарку, а вухом прислухається до тиші вечора: що тільки може проклюнутись із нього? — А чого, Власе, ти никав у лісах?
— Знову за рибу гроші. Від твоїх слів і горілка, і заїдок смакоту втратять.
— Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрім тебе, і Сагайдака бачив.
— Давно? — стривожився Кундрик.
— Ще вдень. Чогось із карабіном був... Чуєш, як ревуть корови?
— Молоко горить. Чи вопи також війну чують? Земля горить, і молоко горить, — ніби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: — Перепаювати б їх тихцем, тобі більша половина, мені менша. А солі я тобі ще привезу.
— Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в ііеклі витиіїлювати лій, — крутить головою і підсміюється лісник.
— Це вже їхня служба, — не журиться лавушник і лізе рукою до почервонілого вуха, схожого на гаманець. — То як ти про корови?
— Не підбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу гріха тчи постраху, — повчально каже Магазаник, підіймає склянку під бодісни^рев худоби і негадане, як довбешкою, б'є продавця: — То,'виходить, попрощався з партизанством?
І Кундрик заверетенився, наче в-окріп попав:
— І що ти тільки мелеш?! Нащо практичній людині партиванство? То хай різні жовтодзьоби і дуже ідейні партизанять. Благаю тебе, не печи мою душу.
— Коли вона в тебе є, то не буду, — косує одним оком на продавця, й другим на ліси.
VII
Недалеко від нашвпересохлого лісового болітця віхтем вогню проскочила лисиця, проскочила неквапно, рівно тримаючи довгий червоний хвіст. Уже кілька разів стрічав в цій місцині гостроморду Зіновій Сагайдак. Напевне, десь поблизу вена має свою нору, своїх діток. Отже, місце для бази непогане. Хоч яка це, по суті, база? Вісім неглибоких ям, куди заховано кілька десятків пар чобіт, ватяних курток, штанів, шапок-вушанок, трохи солі, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набоїв та амоналу.
За отим поспіхом, що йото принесли навальні воєнні дії, не добилися узяти'хоча'б частку добра із крамниць райспоживспілки. Тепер воно сьогодні чи завтра піде тим, хто має не дуже соромливі очі і руки.
Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподілися оті, лихо мали налагодити підпілля? Як він їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав — і не дочекався. Що ж із ними? Уже гармати молотять край його району, а він і уявлення не має про своїх вірних помічників. Невже потрапили в лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що сьогодні, коли німці підійшли до їхньої— округи, розходяться по своїх домівках і консиіратияних квартирах? Він наполягав; щоб партизани •вже зараз були в лісах, але перемогла інша; обережніша думка: прокотиться німецька навала — і тоді почнуть діяти народні месники. Може, ця обережність і потрібна. А що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Ні, партизан, коли він е партизаном, свою судьбу має стрічати не в хаті, а в лісі. Але що вирішено, то вирішено, і він сьогодні теж піде до своєї конспіративної посєлі.
Іще раз оглянувши ями, поправивши свіжонарізаний дерн на Ирих, він перескакує блакитний, мов цвіт сон-трави, струмок і підівдним спиняється на пагорбі, що став місцем їхніх зборів. Тут, войшов траві, біля старого, в три обіймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї і в звичайному буденному одягу. Зіновій ъович вітається, перелічує їх очима і насторожується:
— А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, — після довгої танки відповідає учитель Марко Ярошевко. Як тільки прочоловік і все чогось боявся, що його не візьмуть у партизани. Ще з шкільної парти жив партизанською романтикою і тепер поза нею не бачив життя.
— Чого ви так думаєте?
— Бо ми трохи знаємо Кундрика, — поволі, ніби неохоче, озивається незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посміюються, що відколи він одружився, то все носить жінку на руках. — Кундрик, як думається, це із тієї кендюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю.
— Перевіримо, — не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хіба ж не стає перевіркою ця тяжка година? Буде вона перевіряти всіх його хлопців і голодом, і холодом, і вогнем, і свинцем, Ніхто ще з них не знає, що таке війна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах і тримає в своїх катівнях.
От і зажурився він над долею побратимів, тільки за себе не журився, бо всього зазнав у свій час: і на розстрілах стояв, і з ескадроном врізався в полки, і в крові із мертвими відходив на той світ, і знову одчайдухом мчав на коні, відмикаючи шаблею замкнуті світи.
Минули роки, як весняна повінь, і знову ніби юність тобі дивиться у вічі очима молодих побратимів. Один тільки є серед них літній чолов'яга — непосидючий завгосп, який правдою і неправдою виривав щось для партизанів і вирвати не міг, бо майже ніхто з господарників не підтримав його і навіть обурювався: як це можна без законних підстав і паперів забрати щось на складах? Сьогодні, напевне, і вони знайшли б закон, та вже пізно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись партизани, мовчки потяглись до кисетів, а на очі сутінню лягла задума. І все одно ще вірилось — не вірилось, що це вже смерть стає на їхній поріг. Згинь, лихоманна...
"Недалеко, десь на вододілі річок, б'ють", — прикидає Марко Ярошенко, який знав кожне урочище, кожну річечку свого району.
— Може, в когось щось є? — перегодя питає Зіновій Васильович.
— Поки що нема, але, видко, буде... — багатозначно мовив чорнобровий веселун Демко Бойко, і на всіх обличчях вибились посмішки. Сказати б, чого?
І це порадувало командира: славні підібралися хлопці у нього. Славні! Отакі і в червоних козаках виривали долю з лапищ недолі.
— Так що ж, товариші, послухали чужого грому — і до свого дому. А рівно через вісім днів збираємось тут. Коли щось зміниться — зв'язківці дадуть знак.
— Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, і навіть відточені, — напівжартома, напівсерйозно каже присадкуватий Михайло Чигирин, який і зараз сушить голову господарчими турботами.
— Воно б і можна було, та почекаємо.
— Чого ж, Зіновію Васильовичу, чокати?