Тільки тепер зрозумів, чого так у свою осінь кохався на бджолах його небіжчик батько. Різні можуть бути шаленства в житті, га мудрість на шаленстві не проросте. От доп'ясти б той старий батьків хутірець на шість десятин, поставити там пасіку, розшукати Марію і Оленку — та й доживати на одділі з ними віку. Так на тобі війну і нові тривоги.
Неква'пом підійшовши до застояного карасюватого ставу, де осокінь вибуяла метрів на три, Магазаник не бере до лісництва, а спускається до води, на якій куняє напівзатоплений, почорнілий од часу човен. Біля нього зіркою розцвіла біла лілея, а на ній синя бабка сушить прозорі крила. Чи ж давно в такому човні він дитиною хлюпався на своєму прихутірному ставочку, де так гарно жебоніли, перечищалися води. Тоді до нього на берег виходила русокоса мати і втішалась, і боялася за свою дитину, і наспівувала собі "Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твій неспокійний човен?
З маревом далеких років Магазаник стає на човен, майже зовсім притоплює його, для чогось зриває лілею і враз застигає: далеко-далеко на заході озвався глухий грім.
Лісник ще не повірив собі, злякано, головою вниз, кипув лілею, вискочив на берег, оглянувся довкола. Над лісами, підпливаючи спекою, тремтіла підлиняла блакить неба, в ньому танули тонкі крижини білих хмарин. Нізвідки й не пахло грозою — і небо, і ліси мали дрімливий перепочинок літа. Та знову, десь за козацьким бродом, обізвався грім, отой, що своїми ціпами безжалісно обмолочує життя... От, уважай, і переходиш ти в щось інше, як на другу планету. І хай горить тепер лісництво зі всіма його турботами, зі всіма начальниками і підначальниками. Досить надриватися на них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте еілля і цвіт, він пригінцом добіг до коней, поправив на них упряж і погнав чимдуж до своєї лісової оселі, а за плечима його все колихався і колихався отой страшний грім. За що ж хапатись тепер? Чи за вкопане золото, чи за свині, що розбрелися по лісах, чи за мед, який уже втретє треба качати? Коли тільки була така достогибель меду?
Між деревами замаячила ставна постать з карабіном на плечі. Магазаник притримав коні й з подивом упізнав военкома Зіновія Сагайдака. Чого чи кого він тепер шукав в дібровах? Лісник притримує коні, шанобливо вклоняється начальству.
— Може, підвезти, Зіновію Васильовичу?
— Обійдеться, — підходить до нього воєнком, під чорними віями його темніє сум, і Магазаник розуміє: чоловік бачить не його, а щось інше, певне, те, що коловротиться за лісами.
— Ви ж чули? — стишує голос і киває головою на захід.
— Чув, — відповідає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
— І що ви скажете на це?
— Трудно щось на це сказати.
— Відіб'ємо німця?
— Що відіб'ємо, то відіб'ємо...
— Тільки не знати де... — підказує Магазаник. — Кажуть, страшною машинерією пре. Від першого замаху її падають деякі держави.
— Це правда, що машинерією пре. Мало не вся Європа працює на нього, — Сагайдак так дивиться на захід, немовби хоче розгадати його нерозгадане письмо.
"Та що ти розгадаєш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтів захід. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтівка? Дитяча іграшка, та й більш нічого. Проморгали щось оті, що і тепер на кінноту понадіялись".
І знову загриміло вдалині.
— От і підходить війна вже до нашого порога, — похиливши голову, каже Магазаник. — Сідайте — скоріше додому доберетеся.
— Я не поспішаю додому: ніхто не жде там — жінки нема, а сини вже воюють, — та й, пе прощаючись, пішов у ліси.
Лишоць нащо вони йому тепер? Правда, воєнком і раніше любнв блукати чорноліссям — взимку приїжджав па лижах, весною приходив збирати підсніжники, яких тут було наче роси, а в осінню пору — гриби. Коли багато було рижиків і груздів, він і солив їх у діжницях лісника, а потім щедро ділився з ним цією смакотою. У пору грибарства воєнком був схожий на доброго сільського вчителя, а не на грізного вояку, що колись шаблею з ходу врубувався у ворожі полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж, як не дивно, а справжнім воїномудався цей ніби спокійний чолов'яга. Колись ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од неї? І все-таки, чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збирає? Так що вона проти танків і всієї бісової машинерії? Тільки забавка у війну. Але як недоброхіть засурганять чоловіка на таке діло, і о-мусить' із гвинтівочкою іти проти танків. Та бог із ним, бо й відсвоїх клопотів гуде голова, мов дуплянка.
За різниміг турботами, що шарпали і тривожили його, Магазаник і не помітив, як коні дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою відділяла одне урочище лісу від другого. Тут саме білою хвилею солодко цвіли гречки, підворушуючи над собою чи в собі теплу музику літа. Тепер сюди за взятком летять і його бджоли. Не перший мед, як роблять інші пасічники, а ось цей та липовий залишить він бджолам і собі на зиму, бо в перший комахи часто приносять падь.
Господи, про що думає в таку годину і чи доживе ще він до зими? І мимоволі потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чує звідти страшного грому? Та не почув — побачив: у гречці, безбожно витолочуючи її дівочу красу, бродили чиїсь породисті, важкотілі корови. Магазаник за своє— життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес, ячмінь. Але навіть найбільший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо щось беззахисне і святе було у їхньому цвіті. І ось тепер табун корів пожирав, змішував цвіт із землею і залишав після себе чорні стежки. Ось таким було для нього перше видиво війни.
Магазаник здогадався, звідки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже надвечір, фашистські кроволюби пролетіли біля татарського броду і вдарили з кулеметів по череді й гуртоправах, які саме розклаліг вогник біля води" збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтів сумирний вогник, чорніє могила,, а поранена і ціла худоба розбрелася по всіх усюдах... Що ж робити з цією чередою, яка забилася у гречки і немилосердно витолочувала їх?
Враз невчасна злодійська думка скособочтгяа обличчя Магазаника: приносить війна незчисленні збитки, та хай принесе і якісь прибутки. Ось він зажене цей табун поки що до себе в обору, напоїть, а там буде. видно: знайдеться господар, — добре, не знайдеться — ще краще.