Довго дивився йому вслід Магазаник, а потім із пасіки навмання пішов розімлілим чорноліссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешні. Край самого лісу, до якого стікались ще не розквітлі гречки, він побачив хлопчика і дівчинку, вони пригинцем збирали суниці, що тепер нагадували йому краплини крові. Почувши кроки, діти підвелися, сторожко глянули на нього. І враз лісник побачив такі до болю знайомі зелені очі, що навіть йому стало лячно. І кучерики так само в'ються біля вух. Може, примарилось?.. Та ні! Стоїть же перед ним дівчинка, світить зеленою задумою, в яку потім роки, напевне, внесуть сполох і чар кохання.
— Ви ж звідки, діти? — тихо запитав, жадаючи й боячись відповіді.
— Яз Балина, а Олена аж із другого району, вона приїхала до нас, бо ми її рідня, — охоче відповів хлопчик.
— Оленко, а як твою матір звати?
— Марією, — не дивлячись на нього, відказала дівчинка. Біль лапою зчавив середину Магазаника, він оглянувся на невидиму пасіку, почув давній дзвін коси, побачив ті ноженята, на
які пспппласі, рога.
— Олсико, а батько в тебе є?
— Є, — здивовано і з острахом відповіла дівчинка.
— І як його звати?
— Дмитром, — замість Оленки сказав хлопчак.
— Гарне ім'я, — похвалив Магазаник. "Таки вийшла за когось Марія. От наче і є в нього дитина, та насправді нема, а вже і старість на плечі сідає".
— А ви ж хто, дядьку? — спитала Оленка.
— Пасічник, — насилу виморщив непевну посмішку. — Ходімо, діти, до хати лісника. Я вам виносу меду.
— Ми туди не підемо, — сполохано відказала дівчинка і відступила назад.
— Чого, Оленко?
— Мама казала, щоб ми обминали хату лісника, бо то закляте місце.
Магазаник здригнувся:
— Отак і казала?!
— Еге!
Забобонний острах на якусь мить охопив лісника, він кинув око туди, де мала стояти його оселя: а що, коли й справді то закляте місце? Потім ще раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суниці, гнулася до трави, та й, одриваючи обважнілі ноги від землі, пішов узліссям. Коли він оглянувся, дітей не було видно. А от очі, і дитячі, і Маріїні, млостили й млостили, та ще в пам'яті шаржакала коса, що входила не в трави, а в болі. Може б, піти в отой Балин, розшукати Марію? Але що тоді замелять людські язики?.. О гріхи наші, гріхи. Не раз душа падає у вашу страшну купіль, яка не змивав бруду доріг і часу.
Напевне, ніщо інше, як самотність і оті слова Оленки про закляте місце, погнали Магазаника не до лісової оселі, а в село, де тепер пусткою стояла його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину і малого Стьопочку...
Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гінденбурга, Магазаник накивав п'ятами з війська. У якогось хуторянина, що мав обтернені тини і скажених вовкодавів, він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани ', полатані шкарбанища та батіг і тихцем прибився до свого посивілого батька. Почоломкались на порозі, і чепуристий батько, який у всьому любив охайність, одразу запитав:
— Так що ти привіз із війська: грошви чи вошви?
— І того, і другого, — засміявся Семен.
Старий бридливо поморщився:
— То зараз не заходь до хати — роздягайся в сінях. Твоє лахмання ми спалимо, тебе відмиємо, а тоді можеш і душу розважити: самогону вистачить.
Напровесні батько, якого аж вернуло від пожадливості сина, почав його відділяти. Насамперед вони вибрали місце, де вибудується нова простора хата, і привезли з панського лісу грубезні дубові підвалини. Обдивився їх старий, любовно поторгав руками і пожалів вік дерева:
— Не в землю, а на камінь треба покласти його, — тоді два віки стоятиме.
— Де ж ми того каменю візьмемо, коли кар'єри аж у Вінниці? І тоді в розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме приїхав із сусіднього села купити чи вициганити в батька меду.
— Можна і ближче знайти, — не знати на що таємниче натякнув крамар.
— Де?
— У пана Дашківського, — Кундрик заснував усе обличчя павутинням лукавості.
Семен згадав дивака-пана, який жив різною старожитністю і з усіх усюд звозив на своє подвір'я половецьких та скіфських баб. Ці неоковирні камени стояли проти неба, лякаючи дітвору і вагітних жінок.
— Де ж у нього камінь узявся?
— А хіба оті баби, що колись на могилах стояли, не камінь? Пан тепер кудись утік, то й набереш тихцем під підвалини того добра, а мені за пораду могорич поставиш.
— За цим діло не стане, але ж ці баби — історія.
— Кому ця історія потрібна, а камінь згодиться, — сміється тонке павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчі крамаря...
Він так і зробив: за одну ніч кілька разів обернувся з наймитом за каменами, а потім почав укладати їх у неглибокі рівчаки. Щоб камінь рівно ліг по кутках, довелося розбити чотири камени і нарівно покласти де ноги, де груди, де голови. Того ранку, як на камінь мали зрихтувати підвалини, густо випала роса, і коли Магазаник з майстрами підійшов до камен, то побачив у їхніх очах сльози.
— Не на добро плаче камінь, — похитав головою старий майстер, котрий зводив пе одну оселю.
— Забобони, — відказав батько, хоча і йому не дуже хотілося закопувати камінних жіпок.
— Навряд, — відповів майстер і старими руками почав витирати очпиці камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
Магазаніїк довго не міг забути ці сльози па камінних жінках. Та, очевидно, не вгадаїі старий майстер: добро звідусіль попливло до нової хати, і тільки непокоїла вопа сім'ю, коли шалопіли вітри чи хуртовини. В таку пору з-під підвалин чувся стогін і голосіння засипаних землею камен. Його полохлива жінка не витримувала цього голосіння, хапала на руки Стьопочку й тікала до батька чи сусідів. Тоді в самотині навіть Магазапику іноді ставало моторошно від камінної туги віків.
Про таке, звісно, довідались люди, і селом пішли чутки, що Магазаник знається з нечистою силою. Хтось із жіноцтва при молодому місяці бачив, як з комина його хати на вогненному помелі вилетіла молода напівроздягнена відьма. ІІа її оголених грудях красувалися виновий і чирвовий тузи; тримаючись їх і помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась і шугнула в повітку Приходьків. Відтоді в бідолашних Приходьків зманчилась корова. З часом ці чуткії притихли, та не стихали в негоду камени...