Мирослава, водночас посміхаючись і журячись, кидає через пліт руки, міцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.
— Данилку, рідний...
— Прийшла?
— Прибігла... Як ти?
— Як і люди.
— Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, — і бігцем метнулась од нього, і бігцем прилетіла до нього, вже тримаючи руку біля серця.
— Ти не сердишся, що... ми прийшли? — зоріє на нього.
І як тільки було сказано це — ми!
Знову хвиля вдячності сколихнула йиги дужим тілом. Він пригорнув Мирославу, цілуючи, надивляючись на неї і дивуючись з її голосу, що з сьогоднішнього досвіту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з якого ти чару?
— Любий... Найкращий...
— Це ти найкраща.
— Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
— Буде, кохана.
— І на ранніх, і на вечірніх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, — вже звертаючись до невидимих зірок, сказала тай, як кажуть наші сиві матері. — Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
— Не можна, люба, до житечка: вартові без перепустки не пустять.
— Пустять... Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило похитав головою:
— І що вони?
— Сказали: "Коли вже така жінка просить, то відпустимо чоловіка. На дві години". Як ти?
— Ще дві години щастя.
— Коли ж побільшає його?
— Ще прийде наш добрий час.
— Тоді до житечка, щоб нам було життячко, — сказала як заклинання.
— Тоді до житечка, — глянув на ниви, що бігли та бігли до самого небокраю, пересіваючи сонце і тіні.
І в цей час чиясь рука нахабно, міцно лягла йому на плече. Данило обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтіхою, широко стояв осміхнений Стьопочка Магазаник, за його спиною вітрець ворушив сатиновий горб сорочки.
— Кого я тільки бачу і кого виджу?! От не думав, не гадав, і вообче!..
— Чого тобі, Стьопочко? — Данило хотів порухом плеча скинути руку, але вопа вже кліщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зіскочила посмішка, і воно стало крижаніти, а в скостенілих очах проклюнулись колючі іскорки.
— Питаєш, чого мені треба? — І процідив по складах: — Довідочки! Колись, пригадай, яку мав наругу від тебе: я аж згинався, вимолюючи довідочку. А тепер хоч з печінок вийми і покажи мопі свою!
— Якої тобі довідочки!? — бліднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка самою їддю полоснув її:
— А чого це ви, товаришу агроном, ніби наполохались і навіть перелякались? Видать, не все в порядку у вашій любові? Хай мспі ваш доброчсспик у самого воспкома документально підтвердить, що він іде в армію при всіх справних документах. Як ви на цеє, і вообче?
Данило розлючено зірвав з плеча Стьопоччину руку.
— Я зараз дам таку довідочку, що й сонце потемніє тобі!
Стьопочка відскочив, переляк шугонув йому під жовтуваті вії, але він перекліпав його, загрозливо підняв руку, різонув нею повітря.
— Він ще й норовиться! Як не підеш зі мною до воєнкома, зараз же гукну людей!
— Стьопочко, ти не зробиш цього! — жахнулась Мирослава.
— Ще й як зроблю! — і кивнув на Данила. — Стьопочка теж хоче перевірити, звідки і чому він прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна пройти перевірку.
Чавлячи свою гордість і гідність, ще надіючись на щось, Данило тоскно запитав:
— А може, війна перевірить наші душі?
Стьопочка ошкірився радісною посмішкою:
— Війна ще десь, а Стьопочка тут перевіряє пильність. Пішли чи гукати людей?
— Не жируй, смерде, на чужому горі — зі своїм зустрінешся.
— Це ще ми побачимо, хто з чим зустрінеться. Аякже! Ходімо!
— Данилку, рідний, — надломлюючись, припала до нього Мирослава.
— Почекай мене. Я прийду, — сказав, як і в хвилину прощання, одірвав од себе її руки і швидко пішов до будинку військкомату.
— От так, не інакше, хоча могло бути й Інакше, — Стьопочка й-за плеча зирнув на Мирославу, защібнув губи й потрюхикав за Данилом, сам сумніваючись: чи треба йому було ув'язуватись у таке діло, коли не знати, що буде завтра. Та, може, проявивши пильність, він залишиться тут, у районі? Хай інші рвуться на фронт, а голова Стьопочки і в районі знадобиться.
Ось вони зупинились перед кімнатою воєнкома. Стьопочка постукав кулаком у двері, пропустив поперед себе Данила, якого починає тіпати дрож.
"Вгомонися, вгомонися ж!" — наказував їй Данило і до болю стискав кулаки..
З-за столу підвівся майор Зіновій Сагайдак, насупроти якого сидів Стах Артеменко. Воєнком не раз колись стрічався з Данилом не раз захищав його на пленумах райкому від Ступача і не раз розповідав у їхньому селі про червоних козаків, бо сам вилетів із цього звитяжного племені. Він кивнуи Данилові чорним, як галка, чубом, невесело посміхнувся. Але що віщує ця посмішка? Колись від нього почув, що кожна людина має чотири броди: блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання. А тут хоч би до своєї дитини дожити... Стояв, кам'янів у напрузі, і все одно чув мову чотирьох бродів своєї ріки, і чув, як час проходив крізь нього, і чув, як у серці стиналися болі і жалі. Чого ж він такий невезучий? Чи не тому, що й досі не навчився хитрувати ні з людьми, ні з землею?
— Ми, товаришу воєнком, до вас, — береться догідністю не тільки вид, а й уся постать Стьопочки.
— Сідайте. Розказуйте, — Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на Данила, цінує його обличчя чи душу, і знову жуйний усміх лягав на його темні уста. Який же ти гарний, чоловіче, та доля теж не жалувала тебе: залишила свої шрами і на тілі, і на душі... — Розказуйте!
— Але ж тут є свідок, — глипнув Стьопочка на Стаха. — А нам би треба без свідка, бо діла, і вообче...
— Тоді ми, товаришу Артеменко, трохи пізніше погомонимо, — сухо сказав майор, а коли Стах вийшов, насмішкувато глянув на Стьопочку. — Розповідайте без свідків.
Стьопочка, вихлюпуючи медоточивість воєнкому і глибоку підозру Данилові, швидко-швидко заговорив:
— Товаришу военкоме, я осьдечки персонально і власноручно мало не волоком приволік до вас Данила Бондаренка, хоч і впирався він.
Сагайдак тріпонув чубом, що впав на стрілчасті брови, насмішкувато примружився:
— Навіть упирався? Чого ж?
— О, тут діло по всіх параграфах непевне, а може, й темне! — І Стьопочка так розчепірює руки, наче має в когось уп'ястися ними. — Ви добре знаєте попередню історію Бондаренка. Якось, правдою чи неправдою, він вискочив з неї, принишк був трохи в своєї коханої, а далі при допомозі непровірених вигулькнув на керівну йосаду в колгоспі і зразу ж узявся усе крутити на свій триб, підривати економіку,і вообче.