Парубок насамперед кидається до дзеркала і сяк, і так вдивляється в себе, залишається задоволений і собою, і своїми пачісками, які вчора нацвяховував до Марії Шляхової. Теж мені щастячко вербове: відразу почала докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник їхній голова? Тільки в своїх десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то неодміпно низько сяде. Головне в житті — триматися середини, а як припече, можна й трохи податися на ліву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би Стьопочка головою колгоспу, він би все согласував і поволеньки просувався вперед. Поволеньки! Він поперед батька в пекло не полізе. Стьопочка не якийсь плошак!
Отак розмірковуючи, він проворненько мете до скрині, змереженої залізним кованим квітом, жужмом виймає свій залежаний одяг, не знаючи, чим найкраще принадити Мирославу. Ось цей з іскрою піджак він виміняв на переднівку в якогось антилігента за двадцять фунтів жита. Антилігент хотів двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер він і не глянув би на Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врізане в ляду, та вже бачить у ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобі — це теж непогано! От що тільки вдягнути до неї і як хитромудро говорити із нею? Тато увесь час в'їдається, що вже пора піти по розум до голови, а не знає: як перейде Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованці, тоді й розум вродить. Стьопочка ще покаже себе, і вообче.
І поки він роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши розкиданий по скрині й ліжку одяг, він спочатку супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато посміхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочці нічого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотів одежинкою, обернувся до батька:
— Як мені?
— Знизу широко, вгорі вузько, а сідниці тісно.
— Внизу так і повинно бути — мода! А чули про Бондаренка?
— Авжеж.
— І що скажете?
— Не знаю, чи він ворог державі, а мені таки був ворогом. Як він тоді підкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, і п'ятнадцять, і двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, і на мільйони не поласився б.
— Справжнісінький дурень! От і йди тепер до грому. І негадапо почув од батька:
— Не кляни його так тяжко.
— Це ж чого?!
— Бо ніхто не знає, де його грім ночує.
— І це правда, — погодився Стьопочка, труснув жовтими пачісками.
"Вони в тебе такі гарні, як весною рапс, коли цвіте", — лебеділа йому Катря. Як це, здається, давно було, хоча скільки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава і з якого боку під ступитися до неї? Чи напасти попервах на Данила, який увів її в оману, чи підкотитися із співчуттям? Та на місці буде видніше.
— Я пішов, тату, — зачинив скриню, а ключі поклав до кишені.
— Іди з богом, коли напала кортячка женитись, тільки не дуже барися, бо в нас роботи до самої суботи.
— Аби тільки до суботи, — хмикнуло чадо. — Ось хто мені характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
— Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. — Якщо вийде по-твоєму, скажеш Мирославі, що в нас доволі є картоплі, бо дуже вона марна, ніяк не може відійти після наук, — і засміявся, а потім посмутнів: навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог розуму.
З лісів Стьопочка вийшов у просторінь притихлих полів, у безмір'я похиленого колоса, що чекає не дочекається женців і косарів. Опереджагочи їх, над нивами зависла гаряча південна суховійність, сушачи стебло й колос.
"Ох і гарний та чистий хліб навколо! — здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. — Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хліб?!" — подумав зі злістю й одразу ж прояснів: поперед нього між пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справді, вона була топоитка, мов горстка матірки, бо ;к мотається в тих полях од зорі іі до зорі, а потім ще й над книжками чманіє.
Стьопочка наздогнав дівчину, вопа обернулась па його кроки, і на обличчі її він побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорію чи й душу. І навіть пролазлиному Стьопочці стало нс по собі сід тієї печалі, що черкнула його, і uauin, у Стьопочья іюгадано прокинулося співчуття. Bin скипун картуза, вклонився Мирославі.
— Чого тобі, Стьопочко? — зітханням і журбою запитала вопа.
— У мепс, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почуп про таке...
— У тебе і душа заболіла? — перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
— Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.
— Що ж тепер може бути? — мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.
— Як що?! — здивувався Стьопочка. — Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?
— Ні, не прикидала.
— Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
— Оргвисновки? Які?
— Мені по хочеться про це казати.
— Тоді не кажи, — Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.
Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.
— Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певпо, нікуди пе втечете від своєї долі.
— І від оргвисновків? — хоч трохи щось ікивого, в'їдливого пробилося їй в голосі.
— Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.
— Ти, Стьопочко, сказав би так?
— Неодмінно! — аж скрикпув Стьопочка. — А як жо інакше, коли він ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнішою:
— Виходить, він ворог, а ти друг?
Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:
— Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.
— Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити па своїй вагівіпіці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.
— Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!
— Навіть люблячи? — гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.
"От у Катерний вуста завжди вогкі".
— А таки люблячії! — заквапився Сті.опочка. — Я люблю що з того дпя, як уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді пасмішочкою нагнали мене, та все одпо я ніколи вас не забував!