Ось і зараз заграла вода в корінні, але він не зрадів — здригнувся. Це все, що було його, — вже не його, і вже не господарем він іде по своїй землі, а сполоханою тінню, яку лякає спів води в корінні і сплеск весла в татарському броді. Гей, броде татарський... Два береги, два місяці тут, а життя одне, та й те неповне...
Велика образа, великий біль і перша втома духу скволили його тіло, роз'ятрили серце, тьмарили мозок. От і ввірвалась у твою молодість туга осені, і не викинеш її, і не спекаєшся її.
Жаль було себе, жаль було ділечка і задумів своїх, жаль було світа всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тільки одно: за цей світ, за рідну землю зумів би достойно вмерти. І на полі бою він був би косарем. Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати свої примітиви в голови та цвяхи у вітряки? Будь-що-будь, а він повік не стане глиною в таких руках... Як же не станеш, коли тебе вирвали з землі, мов стеблину з лану, що тільки-тільки почав красуватися.
Скошеними від болю очима, очима прощання він поглянув на татарський брід, де горбкувата вода бавилась у піжмурки із місячним промінням, на долину, за якою імлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле місце. А може, й справді треба було не господарем, а потакачем тихо сидіти в своєму дуплі й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким він був. Ні, він не завинив ні перед людьми, ні перед державою. Оце тільки й може бути його виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи колінкування. Що ж у тобі, Ступаче? Ложка підлості, ложка догідливості й відро шанолюбства! Так невже ця суміш має нести комусь загибель?
Завія думок. Темна завія думок. Данило борсався в ній і виборсатися не міг, він ішов із нею, із болями і скалками холоднечі й остраху. А над ним, на блакитній оболоні неба, висяював місяць і срібними вервечками підтягував до себе й погойдував обезлюднілу землю та її тіні, погойдував, як і тоді, коли Данило, падаючи від утоми, повертався з матір'ю додому. Тоді місяць сідав на плече матері, де погойдувався серп, тоді руки матері віяли доспілим житом і материнкою, а на її устах лежав удовиний смуток.
— Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготуємо... — На хвилину повернувся до свого дитинства, до материної руки, побачив її плече, на яке сідав місяць, почув її пісню, в якій жив собі журавель та журавка...
Неждано за соняшниками, де стояв ячмінь, Данило почув шаржакання коси, і це пе порадувало — сполохало його. А він так любив косовицю й косарів. Коли бачив білий косарський ключ, йому завжди здавалося: він виходив із лона самої історії.
Данило зупинився, прислухався. Хто ж це такий нетерплячий першим вийшов жнивувати? Берегом піднявся до соняшників, що назбирували в золоті полумиски місячний сон, стежиною вийшов до ячменю і поперед себе побачив високу постать косаря, який широко й гарно вів ручку. Ячмінь спалахував на грабках і гас на покосі, спалахував місяцем і бриль косаря. Данило усе віддав би, щоб тільки стати таким косарем, вести свій широкий покіс собі на втіху, людям на добро. Та, виходить, і цього простого щастя він не може мати.
А косар неквапно, упевнено дійшов до гін, підкинув грабки, вмостив їх на плече й пішов біля покосу назад. Та це ж Лаврін Гримич. Данило межником пішов йому назустріч.
— Не спиться, Лавріне Ярославовичу? — запитав косаря, а сам пильно оглянув його: чи знає, що сталося з ним? Ні, здається, навіть рисочка не здригнулась на виду чоловіка.
— Я ніколи спокійно не сплю ні перед сінокосом, ні перед жнивуванням, — і косар ніяково посміхнувся. — Мене тоді місяць хвилює, наче вагітну жінку. Природа! Який гарний маємо ячмінь цього року.
— Гарний, — з болем подивився, як попереду з ячмінного вуса скапувало й скапувало місячне марево. — Дайте мені грабки.
— Хочете покосити? — здивувався Лавріп. — Нащо це вам... уночі?
— Пройду хоч один покіс. Правда, я такого широкого, як ви, не займу.
— Кожен має свій покіс — один у руках, а другий у душі, — Лаврін зняв з плеча грабки, віддав голові.
Данило підійшов до соняшників, обернувся, вони своїми оброіпеними решетами зачепили його плечі, й чоловікові на якусь мить приємно стало під цією шершавою вагою літа. От і увійшла коса в ячмінь, він зашипів, неначе його підпалили знизу, і з колиски грабків постелився на стерню. І знову прийшла якась полегкість, а її придовбнила гірка думка: невже це мій останній укіс?
— Рівно ведете, наче під шнур, — похвалив Лаврін і зітхнув. Чого ще тобі зітхати, чоловіче? Я на твоєму місці землі не чув би під собою. Як ми не вміємо цінувати простих радощів життя до першого грому, до першого нещастя.
Данило дійшов до дороги, і тоді Лаврін узяв з його рук грабки.
— Чого ви? Я ще пройду ручку. Косар заперечливо повів головою.
— Не треба, Даниле Максимовичу.
— Чому?
— Вам пора йти.
— Куди?
Лаврін журно глянув на нього:
— У світ. А світ не без добрих людей. Не вони, а тільки дрібний Ступач замахнувся своєю косою на вас. То йдіть. Через якийсь час, надійсь, усе перемелеться, тоді ми й накосимося, і наоремося, і насіємось у свою волю. А зараз вам треба йти...
"Чи це йому таке говорять, чи це тільки сон?"
— Якою ж дорогою іти?
— Непримітною. До сьогодні ви йшли дуже примітною дорогою, і не всі раділи з цього, злобний та ледачий не порадіє працею роботящого. Бережіть себе, бо ви ой як потрібні людям, — Лаврін вийняв з кишені кисета з тютюном.
— Візьміть на дорогу.
— Я ж не курю.
— Біда навчить.
Він узяв кисета, охопив руками косаря, а той злегка стиснув його могутніми руками:
— Ідіть, бо хтось, може, теж не спить, шукаючи вас. Щасти вам.
— Яке вже там "щастя".
— Що ж, і щастя не буває без чиєїсь заздрості. Ідіть.
— Зараз побреду. А вас попрошу заглянути до моєї хати, ключ на призьбі під дощечкою лежить, далі відчините скриню і в прискринку знайдете гроші; заносіть їх вдові Пастушенко. Хай моя копійка її дрібним дітям пособить. То й бувайте здорові.
І Данило, втопивши руку в ячмінь, самотньо побрів низькодолом до того гиблого шматка землі, над яким висіли клапті туману, а позаду ще довго чув шаржаканпя коси: косар робіїв своє.