— Та візми себе в руки! — розсердився Оникій. — Щоб ііе вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'їв хліба-солі та й пішов на шлях. — Безбородько вислизнув із сіней і зник за стовбурами дубків.
"Осі. тобі й передгроззя, ось тобі й ворон. Хоч бц він щастя з хати не виніс". — Магазаппк зайшов до оселі й так почав поратися біля меду, ніби його більше нічого ни цікавило в світі, та вуха й серце відлічували кожен крок знадвору.
До хати ввійшов Гарматюк, навіть не здоровкаючись, він заклопотано занитан:
— Дядьку Семене, у вас гостей не було?
— Гостей? — удав щире здивовання Магазаник. — Сьогодні будень, а в будень я ніколи нікого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лісах? Сідай, Василю.
— І ніякий волоцюга не заходив до вас? — нишпорить госгріїм оком по його виду й хаті.
Магазаник неидоіюлено махнув рукою:
— Та приходив старець-приплентач, я саме па пасіці порався, сотії з дуплянок вирізав. Там він і проспівав: "Мимо раю проходжу..."
— Давно був? — стрепенувся Гарматюк.
— Ні, недавно.
— Ліра була па ньому?
— Ліра? Була.
—Він ось гонорив із вами?
— Які можуть бути балачки між лісником і старцем? Біп прогугнявив мені свій псалм, я вкинув йому в торбу хліба, та іі бувай здоровий.
— Куди ж він подався?
— От чого не знаю, того не знаю. Вийшов із хати, пішов ніби на шлях, а куди повернув — один биг кідав. А нащо тобі цей шкарбун?
Ало Гарматюк не відповів, а ііибіг з хати, скочив на коня і помчав до шляху. Може, господь і проніс хмару над лісовою оселею.
У двері обережненько втиснувся Стьопочка, під жовтими млинками вій у нього злякано щулилися ворушкі очі.
— Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
— Ні, про старця допитувався.
— Про старця? Кому потрібне це одоробало?
— Виходить, потрібне. Може, він не тільки псалми, а й контрреволюцію співає. Є ж такі.
За подвір'ям заторохкотів віз. Син і тато злякано втупились у вікно.
— Та це ж Мирослава Григорівна, агрономша, приїхала по свої пожитки, — полегшено зітхнув Магазаник. — Стьопочко, льотом причепурись — і до дівчини. Тільки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрілою вилетів на другу половину оселі й затанцював по ній, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром він, посміхаючись, вийшов на поріг і поплескав у долоні, чим немало здивував дівчину.
— А ми вас, Мирославе Григорівно, ще вчора ждали, увечері, Аж на дорогу для інтересу виходили.
— Для якого ж це інтересу?
— У вас одна брова — варта вола... — видлубав Стьопочка розумне слово.
— Ви і ваш батько все цінуєте на воли?
— Пожили б ви в наших лісах, навчилися б цінувати і брови, і коси, і очі, і вообче. У нас, живеш, як у пні, а дівчат лише в грибну пору бачиш.
— А гриби у вас є?
— Хоч греблю гати, коли знаєш місця. Я залюбки вам покажу їх, то будете і смажити, і солити, і маринувати. Ви умієте маринувати?
— Умію.
— Ходімо ж до хати, ми вас свіженьким стільниковим медом почастуємо. Це не мед — саме здоров'я, на ньому ще гарнішими станете.
— Спасибі, мені, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
— Зовіть мене по-простому — Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
— Ні.
— То надокучить, бо нема в ньому для душі інтелігентності. От у нас у конторі було її.
Мирослава стримала посмішку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути якесь культурне слівце, бо така дівчина варта була і найкращих слів, і волів.
XII
В село на легкокрилій бричці приїхав Ступая; красивий, похмурий, він, як ідол, сидів позаду машталіра і щось судив недовірливими, твердими очима і насупленим чолом. Усе сьогодні по подобалося Ступачеві: і спекотний з маревом ранок, і курна дорога, і труська бричка, і задуманий, тугий, мов смичок, машталір. Він не гнав із вітром коней, бо ж вони вироблені, недоглянуті по судах — погляньте лише па потріскані копита.
На копита Ступач не дивився, а з-під копит донесхочу наковтався пилюги. А який ще пил йому пустить в очі Бондаренко? І хто він зрештою: упертий фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папірці прийшли! Чого б їм даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити під самим носом ворожої агентури. Ох цо слово! Кого тільки не плодить воно? Ціпами треба вимолочувати, а на решетах і густих ситах пересівати його... Тоді на самому дні, дивись, і вигулькне якийсь Бондаренко. Тільки чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало різних вузликів, а розв'язувати доводиться йому. І Ступач хмуриться, і брижить зморшки, і ганяє думки, наче хортів на полюванні... Ну, хай і не ворог Бондаренко, але яка радість од нього? Ти йому кажеш — починай жнивувати, а він тебе й підкусить: "Я молочко не буду жати, у мене корови дають молочко". І летить графік дідькові в зуби. Могли б вирватись у передові по району, — не вирвались, і в зведенні примостилися поближче до хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, він теж не гірше за Бондаренка розуміє, що не треба жати зелене, але вказівка є вказівкою, і кому хочеться пекти раки на різних нарадах?.. Або як вийшло з коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив сименталок і ще чогось, одразу ж зменшив поголів'я колгоспу на четвертину, ще й |}е визнав сваволі: мовляв, людям потрібні не роги і хвости, а молоко. І знову, анархіст, залихомапив зведення усього району. І що потому? Схопив догану і не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!
Ступач за звичкою, немов підсудних, обмацує поглядом хатибілянки, що відгороджуються від нього то вишняками, то вербами, то мальвами і пересміюються із самим сонцем. Народившись у містечку, він не знав і не хотів знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках нахраписте, безжалісне лівацтво скособочило йому мізки, нашпигувало їх підозрою, а з душі вигребло те, що там повинно бути, — душевність.
— О боже, — зітхнула з-за тину тітка Олена й опустила на очі білу, з пилком соняшників, хустку. — Таке ж гарне, а скільки неприязні тримає на всьому виду.
Ступач почув шелест її слів, обернувся, і на мить йому здалося, що побачив свою матір, яка дуже любила ходити в білих, аж блакитпавпх од сііш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталіра, щоб той притримав коні.