Отак і почався у школі перший день сільського вчителя Данила Бондаренка, простого, довірливого і затятого хлопця з підкучерявленим житнім чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього ницого, лихого; отак ще довгі-довгі роки з одного боку шляху йому скрипіла верба, а з другого — Золота Липа;
не річка, а дерево, що зросло чи то над річкою, чи то біля тієї хатини, яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.
А далі пішли інші дні, зі своїми клопотами, турбаціями, зі своїми тінями й просвітками, зі святим словом і дрібнотою доносів несамовитої Аніт на тому ж папері, в який можна вписати незрівнянний образ і жало гадюки. У такі дні він згадував свого тата на здибленому коні, згадував і коло святих і грішних у старій церковиці та й, згнітивши свої болі, ще упертіше осягав мудрість книг, вивчав закони спадної і підвищеної родючості землі, силу сортів або йшов у завіяну діброву чи в маленьку теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханість соняшників у сонце або про сон листя. В теплиці стояло літо, надворі ж покректував мороз або хугувала хвижа, і тепер звичайнісінький житній колос, що думав про цвіт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
— З колосочка буде жмінька, а з снопика мірка? — згадував колядку.
— Дочекаємось і такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скільки люди в печалі нестатків посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хліб насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса і полів. Зустрічаю якось свого друга молодості, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як парубійки, один одного ручищами, згадуємо зелені роки, далі ж питаю:
— Як тобі сіється жито-пшениця? І посмутнів мій друг:
— Хоч вір не вір, а я вже забув, як шелестить житній і пшеничний колос, він, коли й знаходить мене, то тільки в снах.
— Це ж з якого лиха?!
— Бо підшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри і сію... обіжники. За всі останні роки лише раз був у житах: коли заболіли нирки, порадили мені лікувати їх житнім цвітом. Як злодій, крадькома рвав його, та не встерігся і заробив од розгніваної селянки "паразита". І досі, як згадаю про це, печуть її слова.
— Так чому ж ти не кинеш своє мертве діло канцеляриста?
— Маю за нього живу копійку.
— От і подумайте після цього, як мізерна копійка з агронома, з творця робить їдця. Хіба ііс страшно, коли селянська дитина вже не думав про достаток хліба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стікають сльозою жита. Це я сумної завів. А от послухайте, про яке чудо довідався від ленінградського вченого! — зацвітали бездонні очі, промінилось сухе, з півмісяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
— ІІевже чуди? — робив вигляд, що сумнівається.
— Справжнісіньке! — запалювався Діденко. — Ми, живучи зерном, ще так по-варварськи мало знаємо історію, життя і прямо-таки вибухову силу зерна. Тільки подумайте, що може зробити лише передпосівна обробка насіння! В журналі санкт-петербурзької Академії наук "Собрание новостей" за листопад 1775 року повідомлялось, як один селянин обробляв посівне насіння у вапняковому й живильному розчинах. Наслідки були разючі! Уявляєте, кожне зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутніх колосків, а кожен колосок мав понад сто зернин. З однієї зернини виходило майже чверть фунта врожаю. При такій сівбі він витрачав на гектар насіння в чотири рази менше, ніж витрачаємо ми. Так це ж на одному посіві, коли взяти в державному масштабі, можна зекономити мільярд пудів! Що ви на це скажете?
— Коли б це так було! І чому ж ми не знали про це чудо?
— Сон років чи байдужість приспали його! — розгнівався на когось Діденко. — Яка страшна ця хвороба — байдужість! Вона вбиває апарат мислення, сердечний апарат, залишає тільки механічний.
— Ви вже ворожите, як відновити в себе цей посів?
— Авжеж! Тільки подумайте, яку полегкість можуть мати люди й держава!.. А ви чогось засумували?
— Тепер уже ні — ви розвіяли мій смуток.
— Чим? — щиросердно дивувався Максим Петрович.
— Своєю самопосвятою землі.
— He говоріть таких високих слів, — спохмурнів Діденко. — Я не вартий їх.
— А хто ж тоді вартий?
— Є такі люди, що заглядають у непізнаний світ, — опустив на руки заважку голову Діденко.
— Про що ви, Максиме Петровичу?
— Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
— Теж філософа?
— Ні, лікаря, дуже талановитого лікаря, якого не засліпила оманна гонитва за славою. А міг би вже бути і професором. Та, на жаль, залишився він у тіні, в неславі. Познайомився я з ним у свій трагедійний час: тяжко захворіла моя любов — моя вірна дружина. Поклали її під ніж, потім зашили, і вже мені по секрету передали, щоб я чекав найгіршого, бо поки що медицина безсила. В безнадії кинувся тоді по всіх усюдах, і недоля чи доля привели мене в селище недалеко від Дніпра, де над травами чаклував молодий, але вже сивоголовий лікар Величко. Оглянув він мою дружину, перечитав усі її медичні папірці й гарно, гарно посміхнувся:
— Коли у вас, жінко добра, знайдеться дитина, то неодмінно запросіть мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далі? Вилікував він своїм зіллям мою дружину, вилікував і десятки приречених людей, а заздрісники весь час обтинають йому крила, і досі ходить він у шарлатанах від медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча все його життя — це трави • хворі, хворі й трави. І, головне, не нарікає він на долю, тільки іиколи скаже, що жаль буде, коли його досвід і трави скосить коса байдужості... О, чуєте голос чечітки? Че-чет! Пі-ю-пі... Чи-чи-чи...
Напровесні Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цінах продає хліб, одразу ж скипів неиавистго до гендляра й вирішив знайти його криївку. Після уроків він кружляв по тих лісах, де чаївся зі своїми скарбами лісник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хліб Магазаник продавав обережно и вроздріб, то спасаючись сто двадцять сьомої статті за спекуляцію, то потерпаючи, що продешевить. Сподівався: ціна підніметься на найвищий гребінь, і тоді він збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один рік. Поспішив тільки з картоплею, побоюючись, що вона піде в паростя, побабчиться і зменшиться у вазі.