— Не сумуй, сестро, — пригорне до себе, схилиться підкучерявленим житнім чубом над нею.
— То не я, то моє бездолля сумує, — так скаже, що несамохіть оглянешся, чи не причаїлася десь поблизу жіноча судьба...
Красивим доля не поспішає важити щастя. Не відважила його й Оксані.
Ще зовсім недавно, де не йшла вона, людські очі, немов здивовані зорі, осявали її. А дівчина під ними соромливо, занепокоєно и радісно нахиляла голову. Не одне молоде серце вразила її врода, не один човен вечорами прибивався до татарського броду, та ні в один не поспішала сісти Оксана. Все їй не було часу, все вона вививалась і в жіночій, і в чоловічій роботі, вививалась, як у танці, бо хто ж, як не свої руки, принесуть у її сирітство і щматок хліба, і сорочку білу, і такі чоботята, якими можна лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навіть кляті господині, яким не догодить ні чоловік, ні наймит, пі сам пекельпик, полювали за сирітськими руками. І тільки нечупари витріщувались на дівчину: чого, мовляв, щодня навіть на поління йти в чистій сорочці?
— Так у нас же вода не купована, — віджартовувалась Оксана і лебідкою проходила між захланністю тих, що з потом і брудом греблись до багатства.
— То вона отак хлопців принаджує, — сичали ті, які помічали, що жодні парубоцькі очі не оминають Оксанине личко і стан.
Та сама Оксана не зважала ні на ті очі, ні на ті слова, бо їй треба хліб заробляти, честь берегти.
А час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени — молотником, узимку — мірошником. Весною на дівочі голови час клав вінки, узимку — намітки. І вже на весіллях своїх подруг у душу Оксани забивався тривожний холодок: чому ж я не думаю ні про кого?
Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до неї раніше любові. Не раз ця тривога материнства передчасно підштовхує дівчину до того, що не стало коханням. Це підсвідоме відчувала й Оксана і дедалі частіше вечорами дивилася на татарський брід, на дорогу за бродом і на Чумацький Шлях над світом.
Між туманними зорями ловили вітер вітряки, під туманними зорями лежала вся її хліборобська сторона, що трималась на рахманному житі і добрих спокійних орачах. І хтось же повинен прийти звідти, сказати несказане, розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо ворушилося під серцем. Юна любов завжди починається з очікування. Іще не полюбивши нікого, дівчина в незрозумілій тривозі ждала його, і чиїсь таємничі очі з'являлися їй з вечорів, і чиїсь кроки бентежили її, і комусь на всі чотири броди посилала свій голос, щоб по ньому хтось прийшов до неї.
І він прийшов.
Коли і по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова, до науки, до них із міста приїхав хмаробровий статурний агроном. З його засмаглого обличчя, либонь, ніколи не сходило літо, а з чорних очей допитливість. Розповідали, що він цілими днями придивлявся до зарослих пирієм дядьківських нивок та все розмовляв з хліборобами, як хоча б подвоїти вро"• "жав. Легко сказати — подвоїти! Як уродить, то вродить, а як ні, ТИ' Що? Та Ярослав Хоролець вірив, що й на бідняцькому полі вродить не тільки золота пшениця, але й краща доля, і до цеї fiipB навертав інших, тому й стрічали його одні усміхом, другі — шипінням. Уперше вона побачила його в своїх сусідів Гримичів, де зібралися на раду хлібороби з присілка. І чи то запальне слово, чи то сміливі очі його стривожили, збентежили дівчину. Тихцем вона зайшла до Гримичів, тихцем і вийшла від них, та не було вже спокою біля її серця.
А то якось осіннім надвечірком прийшов Ярослав і до неї, прийшов із видруватим Семеном Магазаником, який збирав податок. Не зв'язавши й кількох слів, Ярослав залишив під заставу душу: дівоча врода одразу приголомшила його.
У хаті про щось без угаву торохтів Семен Магазаник, набивав собі вченістю ціну й набивався на вишняк, а Ярослав, непомітно зиркаючи на дівчину, темнів, неначе в хмару входив. Він розумів, що не для нього зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкість стану, оці чорні приламані брови, що тримають і ніжність, і рішучість, оцей довірливий, із скіфським смутком погляд, то й назвуть її чи любов'ю, чи сподіванням, — і, дивлячись на неї, захочеться самому стати кращим і добрішим. А які очі! їх, напевне, дав татарський брід — блакитні, аж сині, з несподіваним відблиском осінніх зірок. І сама вона чиста, мов світанкова година. А він прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвітне. Бридня, та й годі! І тоскно, і сутінно стало на душі в хлопця, і вмовкло його слово, підстрелене її вродою.
— Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, які чари і на виду, і в відерковім барильці! — пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав'язаний Магазаник, що мав жорнувате обличчя і грушкою — ніс. — А ви чого, товаришу агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив'язь припнули? Чом не куєте, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гості повинні орудувати язиком, щоб і якась кумерція, і якась політика була. Це, дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловік, що назубок знає науку — грунтознавство й усе, що коловоротиться біля селянського пожитку. От, к приміру, почали ненаситні щури пожирати в Шевчука бджіл, а товариш агроном і порадив йому обвести вулики червоним кольором. І, не повіриш, враз ізслизла напасть.
— Усі щури бояться червоного, — насмішкувато кинув Ярослав.
Магазаник навіть бровою не повів, лише поглянув на молоду голівку соняшника, що стояла в глечику на столі, і начебто сам до себе сказав:
— За мудрість соняху зрізали голову. — А далі без лихомовства заговорив до Оксани: — А ще, дівчино, твій гість неодмінно хоче всім виорати щастя. Не більше і не менше!
— Справді? — ворухнулися вії і приламані брови, а в синім підсмутку очей причаїлась недовіра, посміх і ще щось.
— Справді, Оксано, — на хмарнім обличчі агронома заворушились темні рум'янці.
— От бачиш, якого я тобі плугатаря привів, а ти і в підпіччя не заглянеш, і до печі не метнешся. Може, не варила, не пекла? — галагонив одне й те саме збірщик, а його весело шахраювате око все прицілювалося то до печі, то до мисника та насмішкувато виміряло відстань між чубом Ярослава і косами Оксани.