— Мій шлунок, напевне, — шлунок орла, бо він більше всього любить м'ясо ягпятка. Так говорив Заратустра.
— То дайте роботу не гільки шлунку, а й голосу, — домагався свого начальник поліції, що втопив у п'яних білках дрібні зіниці.
Тоді Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб усі побачили вислужений орден "за хоробрість і заслуги", пильпо обвів жовтими печатями очей своє збіговисько, вдав руками, наче тримав ліру, згорбився, постаріп і низовіш басом уміло повів старовинне слово, що зразу ж зайшло сумом у пропащі душі.
Зійшла зоря посеред моря —
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам крудь залицяв, Святіл Варварі подарунок обідяв.
І казав він слугам злота накопати,
Святій Варварі додарунок післатя.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жопою бути не гадала.
А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
Святій Варварі подарунок післати.
Свята Варвара срібла-золота не брала,
Бо йому іконою бу'пі не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
І святій Варварі по тім склі ходити.
Господи милостивий, стань мені до поруки,
— Не дай терпіти невиннії муки.
Зіслав господь янгола з пеба:
— Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара иа скло наступила,
А жодної краплі крові пе вронила...
І враз мертву тишу, що запанувала в оселі, розірвав надривний схлип крайсагронома Рогині.
— Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? — розгублено запитав його Магазаник.
— Варвари ми, богом і людьми прокляті варвари! — витирав рукою поморхлі очі Рогиня. — Збідована Варвара жодної краплиии крові не вронила. Ми ж цю кров щодня квартами точимо, а кізки заливаємо смердючим самогоном. Так хто ми після цього?
— Скажи, скажи, злоріко, — хто ми є?! — визвірився на нього начальник допоміжної поліції, що мав склепані вуха і приплюсиуте чоло, з якого зразу ж від брів гичкою стовбурчилась чуприна.
— Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе і, руку, — не злякався Рогиня, коли поліцай шарпнувся п'ятірнею до кобури. — А хто ми — скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився чортом.
— Замовч, недовіро, бо навіки заснеш? А перед цим і сукровицею заридаєш! — Квасюковій крові стало тісно у жилах, і вони, аабухаючи, почали павуками вибиватись на обличчі.
— А я не хочу мовчати, — стрепенувся, неначе з каменю вихоів Рогиня. — Бо страшні в світі тривоги і страшні гори печалі.
— От зараз ти й побачиш ці гори печалі, — повів навскісни холодцюватими очицями Квасюк, схопив агронома за комір стягнув із хати. Рогиня, опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
— Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срібний хрестної кляси? Вистараєшся тільки на дубовий.
— Я тобі дам і дубовий, і осиковий! До сьомого коліна без доки виріжу твоє кодло... — Посатанілий Квасюк на порозі дув з кобури інкрустованого пістоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любові до крайсагронома, як з ненависті до начальника поліції, що перехопив його місце.
Бесіда була зіпсована. Гості пересварилися, переїлись і незабаром поїхали до міста, залишивши в хаті чад тютюну, поту й лихих слів.
От і маєш, господарю, довгожданий хутірець. Чи не иіти хоч зараз до нього, бо завтра можеш запізнитися. І, напевне, пішов би, коли б не побоявся вечора і очей Човняра, що скрізь переслідували його. Не знаючи, куди подіти себе, Магазаник поникав подвір'ям, заглянув до просторої клуні, де на току, мов діди, сивіли дорідні снопи жита, що завтра ляжуть під ціпи; він пальцями торкнувся колосків, знайшов між ними крихітну голівку дикого маку, яка вже розсіяла своє насіння, то й згадав давній свят-вечір і засмученого батька і почув його незвичні слова: чи не загубив син любові до жита, до червоного маку в ньому. І враз страшні ціпи невідворотності забіснувались над Магазаником. Він вчепився обома руками в один, в другий, в третій сніп, наче вони могли повернути йому те, що було навіки втрачено, а далі вискочив з клуні і подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрів його старий батюшка, який, повернувшись з малого повечір'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь житейську книгу. Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
— Я до вас, панотче.
— Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То раніше він був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном старостою. Навіть піп відділяє його від людей.
— Прошу вас, преподобний отче, відслужити панахиду... — запнувся Магазаник.
— Панахиду? За кого? Невже за сина? — пом'якшав віск старечого обличчя.
— Та ні, не за сина... За одну людину... за Човняра.
— За Човняра? Якого ти віддав за хуторець? Магазаник безнадійно махнув рукою.
— Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш коріння — коріння носить тебе...
— А хтось і підтинає коріння людське, — знову вткнувся старий у книжку.
— Ось вам гроші за моління.
— Забери свої гроші, пане старосто.
— То як же?
— Забери!
— Але...
— Забери! — як заклинання, втрете сказав отець Боряс. І Магазаник мусив забрати їх.
— А як з панахидою?
— Відправлю.
Магазаник ще пом'явся біля столу.
— Ви, батюшко, споневажаете мене?
— Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр наші б'ються з василіском, зі скорпією, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить вона тобі нічого, окрім лиха. В Магазаника пересохло в роті, пересохло й нутро. І тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
— І що ви порадите?
— Чого ж ти, пане старосто, раніше в мене ради не питав? А тепер скажу одно: скільки не старайся, а вчорашній день не повернеш. І вчорашньої води не доженеш, з усіма здирачами І навіть з Гітлером не здоженеш...
Ще вересень мало думав про осінь, бо під старими придорожніми липами гаряче пашать золоті корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вітри. Ось тільки по сіножатях і в обоаонях пощерблені отави пахнуть не так зелом, як давно звезеним еіном. Тим, певне, осінь і схожа на старість; дух прожитого більш владно колишеться над нею, аніж теперішній день.
Як сама старість, іде собі шляхом отець Борис, прощається з літом чи з літами, та все одно несе у торбині цілющі трави, бо хто тепер дістане людям ліки? У молодості отець Борис мріяв стати лікарем, але батьки силоміць вткнули єдине чадо на попування. От і пройшов його вік між церквою та гробовищем, і тільки добре зілля тепер втішає старечі руки, нагадує про ті далекі літа, коли марилось зробити людям більше добра, аніж зроблено.