— Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечисті носили? Там же могил нема!
— Їсти носив пораненим.
— Пораненим? — І жінка почула, що з неї почав облітати гнів, а натомість прокинулось до когось, і навіть до Лавріна, співчуття. Чого ж вони в болотах?
— Пожди трохи. Зіновія Сагайдака знаєш?
— Чому ж не знаю, коли наші сини в нього. Ось він і знайшов у болотах безпечне місце для поранених.
— Так ти теж із Сагайдаком знаєшся? — вже починає догадуватись і боїться свого здогаду.
— Виходить, знаюся.
— То ти, Лавріне, теж партизан?! — скрикнула Олена. Хіба ж можна подумати, щоб такий собі сумирний чоловік став партизаном?
— Партизан чи не партизан, а щось таке є, — і посмішка заграла під вусами чоловіка. — Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощі?
— Ой Лавріне, Лавріне, нащо тобі це партизанство? Хай уже діти там... — Олена ступила крок, охопила руками чоловіка і знову Іваплакала. — Може б, поки не пізно, відступився від Сагайдака.
— За кого ж ти мене маєш? — розсердився чоловік. — Хочеш, мов у дуплі, жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврін, то ніяким трибом не пересилити його.
— Це я з переляку, Лавріне, — і вона витерла сльози, вже гоочись до своєї другої судьби. — Так оце і за тобою можуть полювати.
— Як дізнаються, то можуть. Тепер подорожчає і моя цибуля, і моя голова, — посміхнувся Лаврін. Було б чому посміхатися.
— Oй чоловіче, чоловіче, — припала до ііого грудей, уже плачучи серединою.
Лаврш .заспокійливо поклав їй руку на толоку.
— Та не квась душу, Олено. У цій хуртовині й ми повинні знайти своє місце.
— Я ж думала, що в партизани одні верховоди йдуть.
— Таке життя, жінко.
— Ідоле ти... Ідоле! — не знайшла що кращого сказати. — Завжди підманював мене.
— Тільки один раз було такого, — добряче примружився Лаврін.
— Коли ж це?
— Коли була заметіль вишневого цвіту.
— Чи ж була вона? Збігли года, наче вода, та й до війни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати і прямує до криниці, де, як вритий, стоїть її чоловік.
— Ти й досі не набрав води?
— А в тебе щось горить? — Лаврін починає витягати затоплену ключку, далі здіймає з неї відро, в якому плаває двійко червонобоких яблук. Щороку до самої зими він витягує їх з криниці, а чи тепер доживе до зими? І жаль йому стало своїх прийдешніх днів, у які заглядав і заглядати боявся. Вийшли б із них його сини, донька, то й не треба більшого щастя. Розхлюпуючи воду, він прямує до хати, а за ним, наче тінь, іде Олена. І жінку славну він має, дарма що любить погарикати і донедавна любила грати очима, бо таки було чим грати.
Він поглянув на гніздо лелек, що вершило хату, зітхнув: відлетіли до весни птахи, відлетіли і його лелечата. Коли б тільки до весни...
— Сьогодні не йдеш до дівочого броду? — уже в хаті запитала Олена.
Лаврін наморщив чоло.
— І пішов би, та з бісовим Магазаником треба зустрітися.
— Викликає він тебе?
— Ні.
— То чого тобі?
— Будеш багато знати — швидко постарієш.
— Хто ж старить жінку, як не роки і чоловік? Говори вже.
— Оце ж гицелі, поліцаї значить, схопили пораненого командира, у Василини на горищі знайшли. То треба якось підбити Магазаника, щоб не квапився везти його в крайс. А як поткнутись із таким ділом до дідька? І з чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, підперла рукою голову, постарішала.
— А може, Лаврнпе, візьмеш якогось могильного таляра чи півталяра і підеш до Магазацика по сіль — він же нишком крамарює нею. Прицінишся, потиргуєшся, а далі видно буде.
— І то правда, — Лаврін здивовано глянув на жінку, хмикнув і поліз до скрині, де ждали свого часу його скарби. Ось він розгорнув білу пілочку, і на його руці блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королівна, яку не постарили й віки. Це ж треба стільки років копирсатися в могилах і тільки тепер, у війну, знайти ось таку красу.
— Ти ж не здумай понести її Магазапику, бо не відчепиться від тебе, — остерігає Олена, придивляючись до жіночої вроди...
Примкнувши вії, стоїть у задумі осінній ранок, прислухається, як на городах шерехтять постарілі соняхи і маківки, як у садах гупають яблука, як на річці і луках тривожиться перелітна птиця. Але що тепер та пташина тривога супроти людської?! Хіба для того батьки викохували дітей, щоб вони снопами лежали на полях чи стікали сльозою і кров'ю в катівнях? І як земля, що родить святий хліб, жіночу привабу, красну яблуню, золотого соняха, може породити таких людожерів, як Гітлер?
Отак думаючи про свої і чужі болі, Лаврін і доходить до подвір'я Магазаника, на яке старечими гілками перевисає з огороду волоський горіх. Кажуть, що йому двісті років, а й зараз він дотрушує на землю останні плоди.
Ще не встиг Лаврін торкнутися хвіртки, як на подвір'ї завищали дроти, а на них клубками шерсті і люті закрутились оскаженілі ярчуки, оті, про яких кажуть, що вони й чорта скалічать і відьму задавлять. Та не ловлять, а стережуть чорта ці вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий господар, глянув на Лавріна — подобрішав.
— От кого не чекав, так не чекав!
— Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
— Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?
— Та, виходить, маю.
— Тоді заходь, — староста нагримав на ярчуків, а вони неохоче потягли в нові цюпи вищання дротів, накостричену шерсть і лють. — Як у тебе часник-цибуля?
— Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.
— Тепер не треба, — аж ніби посмутнів Магазаник, згадуючи колишні торги.
В оселі Магазаник кинувся до печі, до мисника й почав вергати на стіл страви та напої.
Лаврін дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, і мовчки впівока стежить за ним.
— Сідай, чоловіче, потрапезуємо, перехилимо по чаруїшні, — розтягує доброзичливо уста. — У мене горілка варена з хмелем.
— Оце зранку пити?
— Коли її тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, — староста сіпає під строгими і зажуреними богами, що зайняли дві стіни.
— Невже і для вас тяжке врем'я— скидас Лаврин кирейчину.
— І для мене, — чаркується Магазаник і одним чирком вихиляє сивуху. — Краще б я в Сибір твій часник возив, аніж маю чужій власті годити.