Ярина зблідла, благальне подивилась на брата.
— І не просись, і не молись. Мети до коня! В Яринки затіпались уста.
— Без вас я нікуди не поїду. Нікуди!
— Я що, язичнице, сказав тобі?! — грізно метнув бровами Роман.
— Чула, може, повторити? — І така затятість застигла на її висіченім обличчі, на ліплених дугах брів, на припухлих губах, що Роман спересердя пропік сестру поглядом, чортихнувся.
Тоді Яринка негадане підійшла до нього, а в голосі її забриніли сльози:
— Романочку, не злися, не чортихайся, хіба ж я в тебе така погана? А без вас я не можу...
— Вигрібай, дівко, з себе жар, бо і нас спалиш, — не знайшов чого кращого сказати Роман і посміхнувся "язичниці". — А тепер до коней. Перевірте сідла!
Від коней усі навзгинці зі зброєю в руках почали скрадатись ближче до шляху і в чеканні застигли під старими деревами. З долини накочувався і накочувався густий гул моторів. Ось і фари зблиснули, прострелили придорожні дерева.
— Колона йде, — невдоволено прошепотів Роман. — Чом би долі не послати якусь однісіньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
— Ноги ні, а руки тремтять — не звикли до карабіна.
— Карабін — не рогач. І не здумайте без команди стрелити.
— Не здумаєм, — відповіла Яринка, бажаючи якось піддобритись до брата. А холод і жар ходили по її тілі, як їм хотілося. "Чого вам треба від мене?" Вгамовувала їх і вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись із місячним смутком, уже пританцьовувало мертвотне світло фар, а в ньому борсались і гинули кущі відпару й туману. Якось одразу збільшилось громаддя вантажних, критих брезентом, машин; обдавши партизанів пивом' і чадом, важенні "хеншелі" проскочили мимо них, і вирівнялись п'яні, переламані тіні, і заремствував листям наїюяоХавин ліс.
— От і все, — зітхнув Роман. Він міг би вгатити чергу в якусь машину, але зараз із ним була сестра, оте створіннячко, над яким весь час то він насміхався, то вона в'їдалася в нього. І така ні така любов.
Зїтхнув і Василь, який, мабуть, мав більше лірики в душі, аРоман, і, звертаючись до машин, що даленіли, запитав сам питав:
— Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлісся знову озвалося дадним, з прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що чогось відбилася від свого руна.
— Наша! — прошепотів Роман. — Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по кабіні. Яринко, в тебе запалювальні? — запитав, щоб юкоїтн сестру, бо відчував, як тривожилась вона.
— Запалювальні, Романочку.
— Тоді в бак стріляй. Знаєш, де він?
— Знаю.
І вони завмерли біля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю. Ось світло загойдалось по шляху, знову наламало тіней, вдарило в очі, і водночас вдарили черги автоматів.
Машина затремтіла, зойкнула, крутнулась, посунула в ліс на партизанів, на ній і під нею загадючились зелені вогники; не перескочивши придорожній рів, хряснула, завалилась набік і вибухнула; розірвалася ніч, полум'я шматками югнуло аж на гілля дерев.
Яринка скрикнула.
— То бензобак розлетівся, — заспокоїв її Роман. На шляху знову зблиснули фари.
— Скоріше до коней! — вже вискочивши на свого червоногривого красеня, Роман побачив на віях у Яринки сльози і з співчуттям запитав: — Злякалась, маленька?
— Еге ж...
— І коли саме?
— Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. І його страшно, і втікати боюсь, щоб ти потім не в'їдався.
— У таку годину сміливо позичай у зайця ноги, — великодушно дозволив Роман.
На цьому не закінчились нічні пригоди близнят. Коли вони, махнувши руками Яринці, під'їхали до штабної землянки, їх першим зустрів Іван Бересклет, що саме стояв на варті.
— Як воно, хлопці? — запитав з надією, бо дуже нетерпеливилось вийти на залізницю і наробити там шелесту.
— Є порядок у партизанських військах! — весело відповів Роман. — А як у вас?
— Багатіємо, гроші лічимо тільки тисячами, — засміявся Іван.
— Які гроші?
— Під вечір до нас прибився начфін дивізії з двома бійцями і принесли аж два ранці, набиті грошвою.
— Бреши побільше, — зневажливо махнув рукою Василь і постукав у двері землянки.
Незабаром їх відчинив старий Чигирин. Хлопці поштиво вклонились йому.
— Заходьте!
— А-а-а, брати Кирило і Мефодій! — підвівся з-за столу Сагайдак. За ним устав худорлявий військовий. На петлиці його гімнастерки виділялись кубики старшого лейтенанта. Він приязно посміхнувся близнюкам.
— Хто ж із вас, просвітителів, Кирило, а хто Мефодій?
— Тепер я буду Кпрплолг, а він Мофодієм, — не розгубіте, Роман.
Сагайдак і Чигирин засміялись. Старішій лейтенант здивувався.
— Як це розуміти, що ви тепер Кирило?
— Бо ми такі схожі, що часто й батько плутає нас, а ми тільки іноді збиваємось, — шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стіл, завалений грішми.
— Невгамовний! — сміється Сагайдак. — Він і родився не з плачем, а з жартом. — І вже серйозно: — Як на залізниці?
— Спокійно, наче в пазусі. Варта зовсім зледащіла, і поїзд павіть вранці можна скинути з копит, — і зирить на стіл. — А грошей набереться з мільйон?
— Трохи менше.
— От жаль. Хоч би раз у житті побачити мільйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
— Справді отряха, — тепер починає сміятися старший лейтенант.
— Ще нам пригода трапилась, — дивиться на командира і дивитись побоюється Роман, але ж і сказати треба, та й похвалитись хочеться. — Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком.
— Як це ненароком? — одразу нахмурився Сагайдак. : — Душа не витримала, — розвів руками Роман. — Це вже після розвідки на залізниці. Я вам що казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж і не ув'язувались, поки не зібрали дані, — ніби присоромлено промимрив Роман.
— Три дні будете молоти на жорнах, щоб усі бачили, які ви є...
— А що будем молоти: жито чи гречку? — діловито лукавить Роман.
— Яке це має значення?
— Велике. Біля гречки, знаючи, що вона піде на млинці, не перевтомишся.
Сагайдак тільки руками розвів і віями приховав усмішку.
— Отож спалили машину. А далі що?
— Утікали, аж у коней підкови диміли. Почувши таку відповідь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування: