Через якусь хвильку Михайло, підсміюючись сам над собою, влахять у хату, пригортає свою Марину і, як може, заспокоює її і порухом рук, і шепотом, і поцілунками.
— Люба моя, яюба...
— Господи, таки ти, — знову ніби вірить і ніби не вірить вона.
— Що це з тобою сьогодні? Тл ще спиш на пні або всередині? — починає кепкувати чоловік. — Невже й досі сумлівавшся, що мене приймаєш?
— І ти б засумлівався... — У голосі дружини знову озвалися сльози. — Позавчора ж по твоїй душі заупокійний дзвін дзвонив.
— Це з якої радості?! — обурився він. — Комусь у дурній голові бомкало?
— Бо передали люди: убито Чигирина — снаряд підважив у лісах. Обголосида я тебе, запухла від горя і сліз.
— А я за цей час схуд на безхліб'ї, — він за звичкою починав підсміюватися над нею, і від цього в дружини потроху починають відходити сльози.
— То якось обійшлося, Михаиле? — І торкається його чола і бороди, в якій утопитись можна.
— Виходить, обійшлося, хоча й нелегко було, — чогось не доказує, бо не любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це і не квапиться розпитувати: при нагоді сам розкаже, ще й почяе підсміюватись над собою, ніби якась пригода була не з ним, а з кимось.
— Ти вже з автоматом прийшов?
— З автоматом.
— Скоро, мабуть, і з гарматою притьопаєш?
— З гарматою навряд, — заспокоїв її чоловік. — То вже наш Григорій десь із нею днює й ночує.
— Хоч би живим повернувся, — і всі материнські жалі-тривоги прокинулись у душі Марини.
І нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш. Чигирин, як у давні роки, торкається устами її брів, її вій, а руками заспокоює звуглілі плечі, що всього витримали на собі і почали згинатись.
— Не треба, жінко, не треба.
— Він же у нас одинець.
— І ти у мене одна-однісінька з першого і до останнього дня. Пам'ятаєш, як ми напровесні зустрілися в панському лісі? Тоді 'саме прокльовувались підсніжники. Я тобі заплів пару в косу...
Як марево, десь край землі, заколивалася давнина з нерозщібнугими підсніжниками, що таки цвіли для них і в пам'яті не осипались.
— Не забув їх? — І Марина ада наче увійшла в той туманний •діє, де стрілася їхня молодість.
— Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, — підсміюється чоловік.
— Господи, як це давно минулося: і молодість, і підсніжники, і твое лукаве слово, що я найкраща.
— І досі найкраща мені, хоч і до сьогодні не вирівняла брови. У тебе, як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дід Мороз. Так иене тепер і прозивають партизяни.
— Що ж це агояувати моему Діду Морозу? — Маринин голос узяв оті оксамитові ноти, які він дуже любив.
— Нічого не готуй, бо вже скоро йти.
— Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
— Щоб тебе побачити...
— І щось узяти, — насмішкувато підказала Марина, бо ж хіба не знає свого мужа?
— І щось узяти, — погоджується він. — Та головне — це на ібе подивитися. От ніколи, навіть у молодості, не скучав за тобою, хелер.
— Бреши, бреши. Хіба мені вперше таке чути? Щось би інше гадав, — ще більше заспокоюється жінка, бо ж хіба її лукавий довік не знає, чим заспокоїти? — Що тобі треба?
— Хліба нема в нас, а в тебе, чую, свіжим пахне. 'І Марина знову зажурилась.
— Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а хтось із партизанів все одно навідається. І свічечку запалила па твоєму хлібі... Це ж ви підбили машину з отим бароном, що приїхав землю собі наміряти?
— Виходить, ми.
— І нічого вам після цього?
— Після цього посунули в ліси карателі на чотирьох машинах і з двома гарматами.
— І як же? — затаївши подих, притулилась до свого такого рідного і такого химерного чоловіка. Хіба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись — нагорювалась донесхочу.
— Зустріли їх як треба. Повертались вони уже на одній машині.
— Багато в них машинерії, багато, — і перед очима проходить те чуже залізо, що несе тільки смерть.
— Дарма, скоро поменшає і машинеріїв, і ще чогось, бо, коли йдеш по чужу голову, неси і свою.
І замовкли. Він ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз прикинув у думці: де і як дістати вибухівку, детонаторів. А Марина сумно думала про нього: розміняв чоловік шостий десяток, та не мав навіть тижня спокою. Інші, дивись, молоді, здорові, відлежують боки в різних закапелках, а цей ніде не зігріє собі місця.
— Ще ж тобі їсти дати?
— Якогось борщу, хоч оскомовитого, підігрій, а я на хвильку гайну до Володимира. Як він тепер?
— Досі в кузні марудиться. Тільки чого тобі вночі колотитися і людей колошкати?
— Справа є. Я хутенько. Готуй борщ і не журись, — підійшов до вікна та й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвір'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не виходячи на вулицю, чоловік переліз через тин і городом добрався до ошатної, в біленькій сорочці хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пізнавши голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстіж розчинилось вікно.
— Хто там ночами вештається? — густим басом запитав Володимир, який, видно, і досі не спав.
— Це я.
— Ти? — здивувався брат, висунув у вікно не меншу, аніж у Михайла, бороду і вже радісно: — Воскрес?
— Як бачиш.
— То заходь скоріше.
Ще на порозі Володимир могутніми ручищами молотобійця стиснув в обіймах брата, поцілував і поволік до оселі, де в темряві, одягаючись, туманіла його дружина.
— Жінко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! — І до брата: — Це ж у який раз ти воскресаєш?
— А я не лічив, — посміхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
— Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
— Що ти мелеш, чоловіче! — обурилась Христина. Одягнувшись, вона підійшла до дівера, притулилась до-нього, витираючи рукою вії. — Що вже ми з Мариною наплакались і в твоїй, і в моїй хаті... Ой Михаиле, Михаиле...
— Ще й досі у неї під очима патьоки не висохли, — в'їв Володимир і почав роздмухувати в печі вогонь. — Вечеряти будеш?
— Спасибі.
— Так чого ж тоді прийшов уночі вирипувати хату? Аби тільки розбудити нас?
— Володимире, як тобі не совісно, — аж застогнала Христина. Вона й досі не могла звикнути до таких розмов братів.
— Не слухай, жінко, його, а зараз же смаж яєчню з цілого яйця.