— Не хоче півень на чуже весілля, та несуть...
— Коли б ти був розумніший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не знаю, як назвати. А правити маєш по совісті. Знаєш, чого загинула наша імперія?
— Ні.
— Бо її останній імператор царював без віри, любові і пристрасті.
— Йому б ні віра, ні надія, ні любов не допомогли б, — розшарпуючи шинку, сам до себе сказав Гавриїл Рогиня.
— Це тип! — бридливо покосився на нього Безбородько. — Зробили цього низькольотного муміезнавця крайсагрономом, а він усе невдоволення чавить. Тем якусь кіпоть має недовірок у голові. — І звернувся до Магазаника: — Так-от, ще по повній, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу — і хватопеком до вашого нока.
— Чого ж нам, грішникам, до попа? — здивувався Магазаник. — Відмолювати гріхи?
— Дурний ти єси. Накажемо попу: хай він завтра при всій громаді відслужить панахиду за полеглих німецьких вояків. Потім на де-небудь, а біля церкви оберемо тебе старостою і знову до церкви — відслужимо молебень за спокій душі нашого пророка. Щоб усе було для незбільшовичених дядьків' хитромудре, державно і по-божому.
Лісник випив горілку, наче цикутину, і ще потягнувся до пляшки: може, підпоїть цих гостей та й...
— Досить! — підвівся з-за столу Безбородько. — їдьмо!
І Магазаник, заплітаючись у власних ногах, пішов за своїми дочасними правителями, щоб їх розперло від його харчів.
Коли він етав на поріг, його плеча обережно торкнулась рука діда Гордія.
Магазаник здригнувся.
— Чого вам?.. Хату зачиніть зсередини.
— Хіба тепер про хату — про душу подумай, — зашепзтів старий і потягнув його в сіни. — Ти ж маєш розум у голові. Не запродуйся песиголовцям, не піди на їхню підмову. Чуєш?
— Ніби ж я хочу цього? Тягнуть силоміць, як на заріз,-^" і тоскно зітхнув.
— ЇУТЄЧИ, Семене, від них. Не заходь у чужий час, — тоді у свій не потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
— І ти, діду, кинулись у політику?
— Яка ж це політика? Саме безголов'я. Втікай од нього.
— Як же, думається вам, можна втекти?
— Коли нема сміливості, то зайцем утікай — і не оглядайся.
— Вже не ті ноги у мене.
— Тоді грішми одкупись. Не пожалій навіть лихоманного золота. Сипни їм хоч у пельку червінців. Не сунь свою голову в чужий казан.
Магазаник знову здригнувся, а від воріт його гукнув Безбородько.
— Вже кличуть.
— Це кликачі на той світ.
Старий Гордій, махнувши рукою, вийшов з сіней і повернув у ліси.
— Діду, а ночувати?
— В тебе і днювати страшно, — обізвався з темряви непримиренний голос.
Над лісом узде роїлися петрівчанські зорі, і їм не було ніякого ділечка до людського посміття, що пазурами хапалось за видимість влади і чиїсь душі. Чиїсь душі йому ні до чого... А от хуторець "оию згодигхсь. Але тільки скоріше заяівталась воєнна хурделиця... Це ж подумати, яку силу маєТітлер — аж на Івдію націлився.
Магазаник стуквув ворітьми, на дубі спросоння керкнув отой ворон, що мав простуду в голосі і кульгавість у ногах. Цур ввбі, иомнщо! Невже тя і вночі почув чиюсь кров?
"Крі" — відловів иа його німотне питання ворон, по-гадючи зашипів крилами і пролетів над головами гостей.
"Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш — застрелю".
Вони підійшли до фаетона, в ліхтариках якого сліпо горіли •свічі.
"Наче за упокій душі", — полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсістися на м'яких сидіннях, як решітчастий поліцай гикнув, свиснув на коні, і вони, махнувши гривами, полетіли на об'їзну дорогу. Обабіч заворушилася ніч, заворушились дуби, що тримали на своїх руках століття і зорі. . За якусь неповну годину в'їхали в оніміїе село і повз церкву ввернули до оселі отця Бориса, який з піввіку подував на одному Місці. Він і хрестив, і вінчав Магазаника, напевне, коли таке життя настало, й ховати буде. Лісник з жалем подумав про свій непевний вік, перехрестився.
— Умгу, — насмішкувато сказав на це крайсагроном і позіхнув.
У хаті отця Бориса ще світилося. Він сам, зі свічею в руці, відчинив пересохлі двері, пустив до оселі непроханих гостей, поставив свічу перед образом спасителя, який тримав у руці поколупану землю. Чи ж втримає тепер? Погорбатілий, оповитий сивиною, панотець зупинив великі, із імлою років очі на Безбородькові, і той, зирнувши на свічники з тяжкими узорами, уклонився йому.
— Доброго здоров'я вам, отче.
Не знаючи, що за гості в нього, старий відповів ухильно і мудро:
— Дай, боже, хлібові урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило це вітання: чи не відділяв батюшка їх од людей?
— Пробачте, отче, що ми запізно приїхали до вас, — уже починає гніватись Безбородько, бо панотець, стоячи біля обвитих виноградною лозою образів, і не думає запросити їх сісти. — Нова районна влада просить вас завтра в жалобній ризі відслужити панахиду за полеглих німецьких вояків.
Батюшка, зітхнувши, вплів у сиву прозелень бороди звосковілу руку, подивився поверх нової районної влади.
— Не можу.
— Чому ж не можете? — І знову шершні проклюнулися в погляді Безбородька.
— Бо ці вояки не нашої віри.
— І за многоліття та спокій душі нашого зверхника і пророка не відслужите молебня?
— За спокій душі нашого зверхника й пророка? — здивовано перепитав отець Борис. — Це ж який пророк об'явився у нас?
— Адольф Гітлер! — виструнчився Безбородько і шарпнув праву руку вгору.
— За нього теж не можу.
— І дарма, батюшко! — зашипів погрозою. — А от його преосвященство єпископ Мануїл служив і за німецьких вояків, і за Гітлера.
Презирство лягло на бляклі уста отця Бориса:
— Тоді і їдьте до єпископа Мануїла.
У Безбородька морозом взялися очі, і він вдарив старого кан^ чуками слів:
— Отче, ви не думаєте, що за цю мову ми відразу можемо вийняти з вас душу?
Старий здригнувся, приплющив вії, з погордою глянув крізь приплентача і твердо відповів:
— Хто загубив свою душу, відписавши нечистому, загубить і чиюсь. Іще одне тобі скажу: сідаючи на ханство, думай про дві кари — небесну і земну!
— Коли б ви не такий старий... — захлинувся ненавистю. — Сам би вас підвісив у катівні на гаки.
Отець Борис відхилився, вперся сивою головою в святих і непримиренно зиркнув на Безбородька:
— Скільки живу, а вперше бачу ката. Ізиді, породження єхидни, ізиді, дрібноголовий слизькоумець! Ізиді, чорнозрячий!