— У вас же немає жодного склепу, навіть щоб поглянути на нього, — ущипливо каже пані Нібур.
— Склепи, — пояснюю я, — не роблять на виставки. їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. В нас є кілька малюнків склепів, а для вас, напевне, доведеться зробити ще один, особливий.
— Авжеж! Склеп має бути незвичайний. А то я піду до Гольмана й Клоца.
— Сподіваюся, що ви вже побували там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то головне— якість.
Я знаю, що вона вже давно побувала в Гольмана й Клоца. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, їхній комівояжер. Ми його недавно зустріли і спробували заманити на шлях зради. Оскар іще вагається, але ми запропонували йому більші відсотки, ніж у Гольмана й Клоца, і він, щоб показати нам свою прихильність у ті дні, що ми дали йому на роздуми, шпигує для нас.
— Покажіть свої малюнки! — наказує пані Нібур тоном герцогині.
У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам'ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглиною і кольоровою крейдою, а для настрою ще й додане відповідне тло.
— Лев, — каже пані Нібур. — Він був, як лев! Але такий, що от-от стрибне, а не такий, що зараз сконає. На склепі має стояти лев, що от-от стрибне.
— А може, кінь, що от-от стрибне? — питаю я. — Наш скульптор виграв за такий пам'ятник кілька років тому перехідний приз берлінського району Тепліц.
Пані Нібур хитає головою.
— Орел, — каже вона задумливо.
— Справжній склеп має бути схожий на каплицю, — пояснюю я. — Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квітки й кипариси, стежки, посипані жорствою, чаша з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа з гранітних колонок і бронзових ланцюгів, важкі залізні двері з монограмою, родинним гербом або знаком пекарського цеху…
Пані Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.
— Що ж, звучить непогано, — каже нарешті вона. — А. може, у вас є щось оригінальніше?
Я сердито дивлюся на неї. Вона відповідає холодним поглядом — споконвічний образ грошовитого покупця.
— Є й оригінальні речі,— єхидно, з ласкою у голосі відповідаю я. — Наприклад, такі, як на Кампо-Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Один із найкращих пам'ятників на тому кладовищі виконав він — постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані воскреслий покійник, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все це з білого каррарського мармуру, ангел або з розпростертими, або із згорнутими крильми…
— Дуже гарно. А що у вас ще є?
— Часто на пам'ятниках відображають також фах померлого. Можна, наприклад, вирізьбити пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою, або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться вирізьблювати з окремих шматків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.
Пані Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.
— Звичайно, можна додати ще й родину, яка молиться збоку або, злякана, намагається прогнати смерть, — веду я далі.— Але така річ коштуватиме більйони й буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а решту сплачувати частинами.
Мене раптом охоплює страх: ану ж пані Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій? Курт Бах може вирізьбити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. А втім, у разі потреби можна було б замовити десь-інде скульптурну роботу.
— А ще? — невблаганно питає пані Нібур.
Я міркую, чи не розповісти цій нещадній відьмі про пам'ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і з нього виглядає рука кістяка, але врешті вирішую не робити цього. Ми в надто неоднаковому становищі: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї — ні, бо, може, вона все-таки щось купить.
— Поки що все.
Пані Нібур ще якусь мить чекає, потім каже:
— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутися до Гольмана й Клоца.
Вона закидає жалобний серпанок на чорний капелюшок і впивається в мене чорними, як у жука, очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Натомість я холодно відповідаю:
— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб усі бачили, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб не сталося такого, як недавно в нашого конкурента — прізвища його я не хочу називати, — в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.
Пані Нібур знов опускає серпанок, як театральну завісу.
— Ну, я вже простежу, щоб такого не сталося!
Що вона простежить, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Пані Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то може мучити всіх торговців надмогильними пам'ятниками, а потім уже тільки того, якому зробить замовлення. Вона у своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити до всіх, а потім їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.
З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає бляшанку апетитних кільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.
— Що ви думаєте про життя? — питаю я.
Він зупиняється.
— Уранці думаю про нього не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, думав не те, що на старість.
— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!
— Ну добре, але якщо ви все це знаєте, то навіщо питати?
— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим, як пересплю з жінкою, не те, що після того.
— Після того, як переспиш із жінкою? — каже Вільке. — Тоді й справді на все дивишся інакше! Я зовсім забув про це.