— Саме так.
— Це вам сказав Волькенштайн?
— Еге ж, — зніяковівши, киває головою робітник. — Звідки ви знаєте?
— Уявляю собі. То так і було чи ні?
Робітник мовчить.
— Ну, як ви самі все знаєте, то що ж… — каже нарешті він.
— Треба докладно з'ясувати, як усе сталося. Вбивство— справа для прокурора. І підбурювання до вбивства також.
Робітник злякано дивиться на нас.
— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.
— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, що саме сталося.
Робітник допиває своє пиво.
— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви гадаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика на припоні? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого! Я не згоден.
Він зникає.
— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.
Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштайн. Він уже не в мундирі, в руках у нього темно-руда валізка.
— Куди він іде? — питаю я.
— На станцію. Він уже не мешкає у Вюстрінгені. Перебрався до Верденбрюка як окружний голова спілки ветеранів. Сюди він приїздив лише на освячення пам'ятника, а у валізці в нього мундир.
З'являється Курт Бах зі своєю кралею. Вони нарвали в полі квіток. Почувши, що сталося, дівчина дуже засмучується.
— Тепер бенкету напевне не буде.
— Не думаю, — кажу я.
— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. От лихо!
Георг підводиться.
— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
У селі раптом западає тиша. Сонце стоїть навскіс від пам ятника полеглим. Мармуровий лев Курта Баха виблискує в його промінні. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
— Сподіваюся, що ви не будете перед лицем смерті знов заводити мову про гроші? — відразу переходить він у наступ.
— Будемо, — каже Георг. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
— Доведеться вам потерпіти. Тепер я не маю часу. Ви ж знаєте, що сталося.
— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все решту. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінгу. Ми сидітимемо тут, поки не отримаємо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
— У свідки? Які ж ви свідки? Ви не були присутні там.
— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб з'ясувати все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає:
— Це що — шантаж?
Георг підводиться.
— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, і далі не зводячи з нього очей. Георг витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок грошей.
— Порахуйте і дайте розписку.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Георг перелічує їх і пише розписку. Я виглядаю у вікно. Поля й далі виблискують золотавими й зеленими барвами, але в них уже не гармонія буття — щось і менше, й більше.
Дебелінг бере в Георга розписку.
— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам'ятників більше не ставитимете, — каже він.
Георг хитає головою.
— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам'ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
— Мабуть, до цього не дійде.
— Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
— Отже, в того мерзотника вже були гроші,— кажу я.
— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому й хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й другого тижня.
На станції на нас чекають Генріх Кроль і Курт Бах.
— Гроші одержали? — питає Генріх.
— Одержали.
— Я так і думав. Тут дуже порядні люди. Надійні.
— Так. Надійні.
— Бенкету не буде, — каже Курт Бах, дитина природи.
Генріх поправляє краватку.
— Столяр сам винен. Нечуване нахабство!
— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?
— Певне, що нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мав би подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.
— Так, Генріху, логічно, — каже Георг. — А тепер, будь ласка, стули свою логічну пельку.
Генріх Кроль ображений. Він підводиться і хоче щось сказати, проте, глянувши на Георгове обличчя, стримується й починає старанно обтрушувати порох зі свого темно-сірого піджака. Потім помічає Волькенштайна, що також чекає на поїзд. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Вер-денбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генріх. Але той сідає поряд.
— Чим скінчиться вся ця історія? — питаю я Георга.
— Нічим. Не знайдуть нікого винного.
— А Волькенштайн?
— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство заподіє хтось із правих, це вважають почесним вчинком і знаходять багато обставин, що пом'якшують провину. В нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю отримали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?
Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі,— то чого ж тепер ми так хвилюємося через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Та, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лише статистика.
IX
— Склеп! — каже пані Нібур. — Тільки склеп, на інше я не згодна!
— Гаразд, — відповідаю я, — хай буде склеп.
За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка цілком змінилася. Вона стала зла, балакуча, сварлива — справжнісінька відьма.
Уже два тижні я домовляюся з нею про пам'ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про небіжчика. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли кращає, вони стають нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні — з найпокірніших і найбоязкіших новобранців виходили найлютіші унтер-офіцери.