Перед вівтарем засвічують свічки. Знадвору крізь різнобарвні шибки просочується блякле сонячне проміння і, змішуючись із світлом свічок, лягає на все ніжним золотом із домішкою червоного та синього кольорів. У тому золоті стоїть у парчевій ризі священик, а на приступцях уклякли служки в червоних стихарях із білими накидками.
Я витягаю регістри флейти та vox humana [25] й починаю грати. Голови божевільних із передніх рядів миттю обертаються, всі як одна, ніби хтось смикнув їх за мотузку. їхні бліді обличчя з темними западинами очей обернені вгору, до органа, і позбавлені будь-якого виразу. Ці обличчя, схожі на пласкі світлі диски, ніби плавають у тьмяному золотому сяйві, а взимку, в темряві, вони часом скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: в них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі всі ці флейти, скрипки та гамби здаються їхньому відчуженому мозкові чимось несподіваним і новим. Потім священик починає молитись біля вівтаря, і божевільні обертаються до нього.
Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі,— а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп'ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються тій музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають — байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми оживляємо природу. А яка вона сама по собі, можливо, знають лише оті голови внизу, — але вони не здатні зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Інколи здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської вежі, мови їхні помішані, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси.
Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, у мерехтінні рожевого й блакитного світла, я бачу темну голову Ізабелли. Вона стоїть навколішки, дуже рівна й струнка. Її вузька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я засовую регістри гамби й vox humana і витягаю vox celesta [26]. Цей регістр органа дає найніжніші звуки, вони долинають наче хтозна-звідки. Ми наближаємося до хвилини святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло і кров Христову. Це диво — таке саме, як і створення людини, що виникла з пороху й глини. Різенфельд запевняє, що є ще й третє диво: воно полягає в тому, що людина не знайшла іншого, кращого застосування другому диву, як дедалі досконаліше визискувати і вбивати подібних до себе, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком зрозуміле одне — що він має померти. Так каже Різенфельд з оденвальдських гранітних заводів, один із найрішучіших калькуляторів і відчайдухів у справах смерті. Agnus Dei qui tollis peccata mundi[27].
Після службу я одержую від сестер божевільні сніданок — яєшню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтися без обіду бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують на абонементи. Крім того, я одержую тисячу марок — цих грошей мені якраз вистачило б на квитки, коли б я захотів їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: за уроки в шевця Карла Бріля і в книгаря Бауера я вперто домагаюся надбавок.
Поснідавши, я виходжу в парк. Це велика гарна територія з деревами, квітками й лавками, обгороджена високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.
Я люблю цей парк тому, що тут тихо й мені не треба ні з ким розмовляти про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти й віддаватися старосвітським звичкам — дослухатись до шелесту вітру й щебету пташок, дивитися на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.
У парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість мовчить, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало є й таких, що сидять, скоцюрбившись і похиливши голову, на осонні, мовчазні, самітні, немов закам'янілі; вони не рушають з місця, аж поки їх не відводять назад до палати.
Я не відразу звик до цього видовища, та й тепер ще часом дивлюся на божевільних так, як спочатку: зі змішаним почуттям цікавості, жаху й чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я вперше побачив мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман. Ще тиждень тому я грався з ним, а тепер він лежав серед квітів і вінків, щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас, а проте перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе не набагато гірше, як почував би, попавши до різниці, але того першого я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. То була смерть. І та смерть часом дивиться на мене зі згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, ніж та — тиха.
Тільки Ізабелла не така.
Я бачу, як вона йде доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта сукня з китайського шовку розгойдується, як дзвін, у руці вона тримає плаский солом'яний брилик із широкими крисами.
Я підводжусь і рушаю їй назустріч. Обличчя в Ізабелли вузеньке — власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, мов у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі в неї зненацька стають каламутні, тьмяно-сірі, а губи тоненькі, гірко стиснені, наче в старої дівки, якій уже не судилося вийти заміж. Тоді вона — Женні, недовірлива, неприємна особа, якій нічим не догодиш. Коли ж вона інакша, то це вже Ізабелла. І обидві — ілюзія, бо насправді її знати Женев'єва Терговен, і в неї хвороба, що має негарну й трохи таємничу назву — шизофренія, роздвоєння свідомості й роздвоєння особи. Тому вона і вважає себе то Ізабеллою, то Женні — не тією, хто вона є насправді. Женев'єва — одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить заможна, але не дуже дбає про дочку: принаймні я ще не бачив її жодного разу, відколи знаю Женев'єву, а знаю я її вже півтора місяця.